Розділ 5: Кінець ілюзій.

Люди поступово зібралися на площі табору — всі хотіли почути, що сталося вночі. Шепіт витав у повітрі, обличчя були тривожними.

Майк вийшов уперед. Його голос звучав спокійно, але твердо:

— Друзі. Щодо пострілів учора... Не буду приховувати. Ті люди, яких ми впустили, напали. Вбили двох наших і поранили Кейт.

— Що?! Як так?! — пролунало з натовпу.

— А що з Кейт?

— Не хвилюйтеся. Вона жива, але їй треба трохи відпочити, — відповів Майк.

Він зробив паузу й указав на Ліама:

— І знову наш табір врятував цей юнак. Він стріляв і зупинив тих, хто напав.

Люди з полегшенням видихнули.

Але Ліам ступив вперед. Його голос був твердим, впевненим, пробивав тишу табору:

— Це тільки початок. Вони підслали їх, щоб перевірити нас. Хто б там не керував усім цим — він хоче здобути табір. І вони вже йдуть сюди.

Натовп завмер.

— Отже, нам кінець?.. — пронеслося серед людей.

— Так. Вони вважають, що ми вже програли. Що ми слабкі й не дамо відсіч. Можливо, вони мають рацію. Хто залишиться живим — вирішувати не мені, а вам, — Ліам говорив без вагань. — А поки просто подумайте про все. Але час іде. І не на нашу користь.

Натовп загув. Люди переглядалися, хтось стискав кулаки, хтось обіймав дітей. У повітрі витала суміш страху й рішучості.

Майк стояв поруч, його очі блищали від тривоги. Але слова Ліама вже почали змінювати настрій табору: люди розуміли, що вибору немає — доведеться готуватися до війни.

Віктор підійшов до Ліама та інших, його обличчя було напруженим.

— То що, Ліаме... що взагалі коїться? — стурбовано спитав він.

— Якби я знав, Вікторе... — відповів Ліам. — Хтось явно не хоче жити мирно.

— Чорт забирай! Я думав, нарешті ми знайшли місце, де можна забути про все, — гнівно сказав Віктор.

— Гаразд. У нас є час. Є шанс, — втрутився Майк. — Я йду до свого кабінету, знайду все, що є про університет: креслення, схеми.

— Візьми Генрі з собою. Він має допомогти, — додав Ліам.

Майк кивнув і пішов.

— А ми що? — спитав Віктор.

Ліам подивився на нього твердо:

— Вікторе, я тебе добре знаю. Ти готовий порвати будь-якого виродка, який спробує загрожувати твоїй родині. Я знаю, що навіть ці дні спокою не відібрали твої навички виживання. Але ось решта... більшість із них і за стіни-то не виходили.

— Так, твоя правда. Ці люди більше робітники, ніж бійці, — відповів Віктор.

— Отже, треба навчити їх, — рішуче сказала Карен.

— Чудово, вчи, — іронічно кинув Ліам.

— А що щодо Едварда? — спитала Міра.

— А що з Едвардом? — одночасно спитали Карен і Віктор.

— Той хлопець, якого я допитував, назвав його ім'я. І на цьому все. Я не знаю, що це означає, але думати про це не варто. Принаймні поки що, — відповів Ліам.

— То гаразд... і що тоді робимо? — знову спитала Карен.

— Люди не бійці. Але навчити їх битися можна. Хоч трохи, — сказала Міра.

— Так, згодна, — підтримала Карен.

— Добре. Займіться цим, — сказав Ліам.

— А ти що, відмовляєшся? — гнівно сказала Карен.

— Після того, що було... хочеш, щоб я когось вчив захисту? — холодно відповів Ліам, згадавши момент, коли Карен тримала його на мушці.

— Я можу трохи показати, — втрутився Віктор. — Та й просто махати палицею навчитися буде не так вже й погано.

Ліам кивнув.

— Отже, так і зробимо. Якщо люди захочуть узагалі битися — навчимо їх тому, що знаємо самі. Поки немає плану на укріплення. Потім змінимо завдання. Одне ясно — треба готуватися. Хто знає, що вони задумали.

Підготовка

Майк повернувся до свого кабінету. Сонячне світло пробивалося крізь запилені вікна, освітлюючи стіл, завалений паперами й старими папками. Генрі вже чекав його, нервово перебираючи інструменти в руках.

— Ну що, почнемо? — спитав Майк, сідаючи за стіл.

— Так... але я не інженер, Майку. Я можу допомогти, але багато доведеться вигадувати, — відповів Генрі, трохи збентежено.

— Ти вже довів, що вмієш творити дива. Нам потрібно все, що може укріпити табір, — сказав Майк твердо.

Він відкрив старі папки, дістав пожовклі схеми університету. На них були плани будівель, комунікацій, креслення систем безпеки.

Генрі нахилився над паперами.

— Дивись... ось старі схеми вентиляції. Якщо перекрити частину ходів і поставити решітки, можна зробити пастки. Ворог думатиме, що це прохід, а там тупик.

— Добре. А ось тут... — Майк указав на план старого спортзалу. — Його стіни товщі. Якщо укріпити входи, можна перетворити його на укриття для жінок і дітей.

— А ще... — Генрі замислився. — Можна використати старі прожектори. Якщо підключити їх до генератора, вночі табір буде освітлений так, що ворог не підійде непомітно.

Майк кивнув.

— Чудово. Але нам потрібні сигнали. Якщо нападуть, люди повинні знати, куди бігти.

— Дзвони. Або труби. Я можу зібрати систему з металевих труб і важелів. Буде гучний звук, чутний по всьому табору, — запропонував Генрі.

Майк подивився на нього з повагою.

— Генрі... ти нервуєш, але саме твої ідеї можуть врятувати нас.

Генрі опустив очі.

— Я просто не хочу знову бачити, як люди помирають. Якщо мої руки можуть хоч трохи допомогти — я працюватиму день і ніч.

Майк поклав руку йому на плече.

— Тоді почнемо просто зараз. У нас мало часу.

Кейт увійшла до кабінету. Майк, побачивши її, різко піднявся й кинувся обіймати. Його руки тремтіли, очі блищали від сліз.

— Я так хвилювався... — голос зірвався.

— Все гаразд, правда, — відповіла Кейт м'яко, але сама відчувала, як сердце все ще билося швидко після пережитого.

— Що тут сталося, поки мене не було? — спитала вона, дивлячись прямо в очі батькові.

Майк тяжко видихнув, ніби скидаючи тягар.

— Той, хто напав на тебе... ми змусили його говорити. Він сказав, що наш табір у небезпеці. Але нічого. Ми впораємося.