Розділ 4. Коли народжується надія

Ліам прокинувся ще до світанку. Його рухи були чіткими, розміреними: він потягнувся, зробив зарядку, перекусив. Усередині панувала тиша — спокій, який не руйнувала навіть думка про майбутню небезпеку. Він був зібраний, зосереджений. І найголовніше — він не збирався помирати там, за стінами табору.

Він акуратно складав речі до рюкзака: трохи їжі, ліхтарик, карту, документи й записи Майка про ліки, кілька дрібниць. Потім дістав пістолет і перевірив його. Магазин наполовину порожній, але краще, ніж нічого. Ніж ліг у спеціальну кишеню куртки. Затягнувши рюкзак міцніше, Ліам покинув свою кімнату.

Сонце тільки починало підніматися, ледь відчутні промені пробивалися крізь хмари, вітер легенько торкався обличчя. Табір ще спав, лише кілька вартових спостерігали за його виходом.

Ворота повільно розчинилися. Ліам ступив уперед — упевнено, без сумнівів, без страху.

— Ей, хлопче! — крикнув один із вартових.

Ліам трохи обернувся.

— Едвард просив передати... щоб ти повернувся живим.

Ліам кивнув і продовжив шлях. Табір залишався позаду, а попереду дедалі ближче був похмурий місто.

Місто зустріло його тишею. Порожні вулиці, розбиті машини, будинки з вибитими вікнами. Подекуди крізь асфальт уже пробивалася трава — ніби сама природа намагалася повернути собі владу над цим світом.

Ліам дістав карту й звірив маршрут. На ній були позначки: «легкий шлях», «обхідний шлях», «небезпечний шлях» — відмічений яскраво‑червоним кольором.

Він затримав погляд на цих позначках і подумав:

— Приємно, коли є такі люди, які сумлінно ставляться до всього... адже це може врятувати життя.

Ліам стояв посеред порожньої вулиці, тримаючи карту в руках. Вітер шарудів по краях паперу, і в цей момент він почув знайомий звук — глухі, тягучі стогони. Заражені.

Він швидко склав карту назад у рюкзак і рушив далі.

— Поки що все йде непогано, — подумав він, пришвидшуючи кроки.

На шляху траплялися групи заражених, що блукали вулицями, хитаючись і видаючи низькі звуки. Ліам не став чекати, поки вони підуть. Він шукав обхідні дороги. Стиснувши зуби, скісно пройшов через занедбану, майже зруйновану будівлю. Пил і пісок сипалися згори, всередині все було перевернуто, ніби тут пройшов ураган. Перестрибнувши через розбите вікно, він знову вийшов на потрібну вулицю.

Але заражених ставало дедалі більше. Здавалося, їх зібрала сама темрява, стягуючи до цього міста.

Знайшовши відносно спокійне місце, Ліам знову дістав карту.

— Так... я десь тут, — пробурмотів він, ткнувши пальцем у папір. — А ось аптека, яка мені потрібна.

Провів пальцем трохи вбік і завмер.

— Чорт... лише одна позначка. Яскраво‑червоним — небезпечний шлях.

Він видихнув із втомою, але очі залишалися твердими.

— Гаразд. До справи.

Склавши карту назад у рюкзак, Ліам рушив далі. Залишалося зовсім небагато.

Він ішов упевнено, долаючи невеликі перешкоди на дорозі. Шум вітру в порожніх вікнах віддавався луною по вулицях, ніби місто саме шепотіло йому про свою смерть.

І раптом — крики. Людей. Живих.

Усередині все стиснулося. Ліам зупинився, серце вдарило сильніше. Хотів допомогти, але розумів — мабуть, уже пізно. За хвилину крики стихли, залишивши лише тишу.

Він продовжив шлях. Попереду — червона позначка на карті. За рогом виднілася ледь вціліла вивіска. Аптека.

— Майже на місці, — тихо сказав він собі.

Пошуки

Попереду дорогу перегороджували десятки машин, покинутих у хаосі перших днів. Між ними блукали заражені — з десяток, а може й більше. Ліам завмер, уважно оцінюючи ситуацію.

— Я один їх усіх не покладу... а чекати часу немає, — тихо сказав він собі.

Він підбіг до найближчої машини. Всередині — порожньо, нічого корисного. Тоді він перевірив сигнал. Швидке натискання — і різкий звук рознісся вулицею.

— Чудово... тепер би його затримати, — пробурмотів Ліам.

Неподалік лежав труп, важкий, нерухомий. Ліам ударив ножем у голову — перевірка, щоб не встав знову. Потім потягнув тіло до машини, посадив на переднє сидіння й опустив голову на сигнал. Сирена завила, протягнулася вулицями, мов крик із іншого світу.

— Добре... тримається, — видихнув він.

Ліам поспіхом відбіг до інших машин і сховався. Обережно виглядаючи, спостерігав: чи поведуться заражені?

План спрацював. Усі як один стали сходитися на звук, стягуватися до машини. Їхні кроки пришвидшувалися, стогони й клацання зубів наповнили вулицю.

Почекавши ідеальний момент, коли дорога очистилася, Ліам рвонув уперед. Він біг швидко, ковзаючи між машинами, поки шлях був вільний. Опинившись перед будівлею аптеки, ще раз озирнувся — заражені йшли геть, ніхто не йшов слідом.

Ліам відчинив двері. Усередині було світло й просторо, але хаос панував і тут. Папери, сміття, тіла — все перемішано. Скло біля каси й рецепції було розбите, уламки тріщали під ногами.

Він почав шукати «Ментіол». Шухляда за шухлядою, шафа за шафою. Порожньо. Таблетки траплялися, але він навіть не знав, для чого вони. Кожна спроба — безрезультатна.

Переривши всю аптеку, Ліам тяжко видихнув. Піт струменів по обличчю, він витер його рукою.

— Погані справи... і що тепер? — подумав він, відчуваючи, як напруження тисне на плечі.

Ліам знову дістав карту, записи, документи. Кілька хвилин він вивчав їх, перегортав сторінки, шукав бодай натяк. Але все було марно.

— Нічого, що могло б допомогти... чи підказати, — сказав він утомлено.

Він склав папери назад у рюкзак і підвівся.