Розділ 3 Під маскою секретів виживання

Вони втрьох сиділи у карантинному дворі. Тиша ночі тиснула, лише рідкі кроки патруля було чути за стінами. Генрі сидів, обхопивши голову руками, його обличчя було похмурим, мов камінь.

Ліам дивився на нього й відчував, як всередині закипає злість.

— Досить сидіти, як привид! — різко сказав він. — Думаєш, можеш просто здатися? Ми всі ризикували заради тебе!

Генрі підняв очі, але мовчав.

— Ти слабак, — холодно кинув Ліам. — Якщо й далі так буде, то краще не заважай нам. Я не збираюся тягти тебе на собі щоразу.

Міра здригнулася.

— Ліаме! — її голос був сповнений болю. — Навіщо ти так?

Але Ліам уже не міг зупинитися. Його слова звучали жорстко, майже чужо, ніби говорив не він, а той самий темний голос усередині.

Генрі довго мовчав, потім повільно випрямився. Його очі вперше за довгий час стали твердими.

— Може, ти маєш рацію, — сказав він тихо, але впевнено. — Я не хочу бути тягарем. Я триматимусь.

Ліам завмер. Його злість схлинула, і він зрозумів, що наробив. Всередині стало холодно. Він опустив погляд на свою руку — символи на шкірі ніби світилися в темряві, нагадуючи йому, що він дедалі більше стає схожим на «темного».

— Пробач, Генрі... — сказав він глухо. — Я не повинен був так.

Генрі глянув на нього й вперше за довгий час кивнув.

— Все нормально. Може, саме це мені й треба було почути.

Міра мовчки спостерігала за ними, її серце стискалося від тривоги. Вона бачила зміни в Ліамі й розуміла: попереду їх чекає не лише боротьба із зараженими, а й із тим, що відбувається всередині нього.

Настав ранок. Легкий вітерець обвівав обличчя, а сонячні промені м'яко гріли шкіру. Герої прокинулися в очікуванні чогось нового. Але між Генрі й Ліамом уже стояла невидима стіна — вони намагалися навіть не дивитися один на одного.

За кілька хвилин прийшла Кейт разом із бійцями з лазарету.

— Повторний огляд! Підійдіть сюди! — сказав один із них.

Першою підійшла Міра. Вона показала руки, шию, ноги.

— Чисто, — коротко відповів боєць.

Потім підійшов Генрі. Шия, руки, ноги — все гаразд.

— Чисто.

Останнім був Ліам. Він показав шию, руки, ноги. Але боєць, що робив огляд, зам'явся. Його погляд затримався на татуюванні.

— Чекай тут, — наказав він і відійшов до Кейт.

— Щось не так? — спитала вона.

— Він наче чистий. Але ця татуювання... мене непокоїть, — відповів боєць.

— Чимось конкретним? — уточнила Кейт.

— Ні. Але рішення приймати тобі чи твоєму батькові. Я не збираюся відповідати, якщо він когось уб'є, — сказав той нервово.

Кейт тяжко зітхнула.

— Гаразд. Якщо все нормально — давай приймати їх.

Той кивнув, повернувся до трьох і сказав:

— Все гаразд. Можете проходити в табір. Далі всі питання ставте Кейт.

Він поспіхом пішов, ніби хотів позбутися цієї відповідальності.

Вони вийшли з двору. Біля виходу їх уже чекала Кейт з легкою усмішкою.

— Привіт, — сказала Міра, намагаючись виглядати дружньо.

— Привіт, — відповіла Кейт тепло. — Рада, що ви нарешті вийшли звідси. Вибачте, правила є правила.

— Нічого, ми все розуміємо, — відповіла Міра.

— Ну що ж, ласкаво просимо. Тепер ви частина нашого табору, — сказала Кейт.

— Чудово, — сказав Генрі, озираючись довкола. Після останніх подій він виглядав більш живим.

— Зараз ми трохи познайомимося й вирішимо, чим ви зможете допомогти табору, — сказала Кейт твердо, але з теплом.

— О, можна я перший? — не витримав Генрі. Міра трохи відійшла в бік.

— Мене звати Генрі. Я добре розбираюся в усьому: фізика, хімія, електроніка. Можу багато чого полагодити. А ще я непоганий винахідник, якщо є матеріали, — говорив він швидко, так що Кейт ледве встигала за ним.

— Ого... вражає, Генрі. Справді. Я поки навіть не знаю, що можу запропонувати. Треба порадитися. А поки пройдися табором, подивися, що й до чого. Я за тобою повернуся пізніше, — сказала Кейт.

— Так, звісно. Дякую, — відповів Генрі й пішов стежкою, роздивляючись усе довкола.

Наступною підійшла Міра.

— Мене звати Міра. Я навіть не знаю, чим могла б допомогти. Особливих навичок у мене немає. Може, тобі потрібна якась допомога?

Кейт втомлено видихнула.

— Якщо чесно, допомога мені й справді не завадила б. Але стежити за всім і відповідати — непросте завдання. Точно хочеш у це влізти?

— Звісно. Ти сама стільки вже справляєшся. А так буде легше, і я можу бути корисною, — відповіла Міра, її очі блищали.

— Добре, — усміхнулася Кейт. — Повернуся за тобою пізніше. Зараз розберуся з твоїм другом, — вона вказала на Ліама, що стояв неподалік, занурений у думки.

Міра кивнула й теж вирішила прогулятися табором. Ліам залишився сам, задумавшись так глибоко, що не помітив, як Кейт підійшла.

— Привіт, — сказала вона.

— О... пробач. Привіт. Що, вже моя черга? — ніяково відповів Ліам.

— Угу. Ти не виглядаєш таким щасливим, як інші, — зауважила Кейт.

— Я просто задумався. Насправді я радий, що тут, — сказав Ліам, ніби намагаючись переконати не лише її, а й себе.

Кейт подивилася на його руку.

— Скажи... твої символи. Що вони означають?

— Мені здається, вони показують мій шлях. Через що я пройшов. І ким стаю, — відповів Ліам упевнено, ніби точно знав.

— Цікаво, — зауважила Кейт. — Ходімо зі мною. Мій батько хотів особисто поговорити з тобою. Він вирішить, чим ти займатимешся.

І вони вирушили до головного корпусу.

У головному корпусі

З самого ранку Майк уже сидів у своїй кімнаті. На столі лежали акуратно складені папери, документи й схеми. Він перебирає їх, уважно вивчаючи.

— Треба вирішити, що робити далі, — сказав він сам до себе, дивлячись на стару карту міста. Вона була пом'ята, але все ще зберігала обриси вулиць, будівель і доріг.