Розділ 2 Виклик слабкості

Спустившись із даху, вони рушили до університету — місця, яке могло стати або порятунком, або їхньою загибеллю. Дзвіниця й масивні корпуси вже виднілися попереду, мов маяк серед руїн.

Генрі на диво йшов швидше, ніж зазвичай. Думка про те, що нарешті він буде в безпеці, гріла його душу. Його очі палали надією, ніби він уже бачив нове життя. Міра йшла позаду, спокійна й зосереджена, але всередині неї теж турбувало прагнення спокою — нормального життя, як колись. Ліам замикав колону. Його думки були важкими: кошмари, темний двійник, тягар лідерства. Університет вселяв йому не надію, а небезпеку. Все плуталося в голові, ніби він втрачав сенс. «Що я роблю? Заради чого все це?» — знову й знову запитував він себе.

Ворота університету вже були близько, рукою подати. І раптом Ліам уловив дивний звук позаду.

— Ви чуєте? — запитав він.

— Щось гуде... — Міра насупилася, прислухаючись.

— Схоже на мотор, — додав Генрі.

І тут із-за рогу, ніби з повітря, на повній швидкості вилетів автомобіль. Старий позашляховик, вкритий іржею та брудом, із розбитими фарами й забитими дошками боковими вікнами. Двигун ревів, колеса верещали по асфальту. Той, хто сидів за кермом, явно бачив трійцю, але не зменшив ходу.

— У бік! — крикнув Ліам, різко відштовхнувши Міру й Генрі. Сам він дивом встиг ухилитися — машина пронеслася повз, залишивши за собою хмару пилу й запах горілого бензину.

— Що за чортівня! — вибухнув Генрі. — Цей придурок мало не збив нас!

— Згодна, — додала Міра, її голос тремтів від злості. — Він навіть не спробував загальмувати.

— Ви цілі? — запитав Ліам, переводячи подих.

— Так... а ти? — відповіла Міра, оглядаючи його.

— Твоя куртка... — сказав Генрі й показав рукою. Спина Ліама була ціла, але тканина куртки розірвана на шматки.

— Пусте. Могло бути й гірше, — відповів Ліам, знімаючи рештки одягу.

— Ого... мені здається, чи твое татуювання стало більшим? — здивовано сказав Генрі, показуючи на руку Ліама.

— Та ні, воно завжди таким було, — відповів Ліам, але сам відчув дивне. Символи на шкірі й справді змінилися — стали яскравішими, ніби ожили.

— Тепер треба піти й висловити їм! Ледь не вбили нас! — вибухнув Генрі. Ліам і Міра переглянулися: вони ніколи не бачили його таким злим.

— Хлопці... дивіться! — голос Міри здригнувся, вона показала рукою туди, звідки вискочила машина.

Із-за запилених вулиць рухалася величезна юрба заражених. Пил, піднятий їхніми кроками, приховував деталі, але рев, стогони й хрипкий вереск заглушали все довкола. Вони йшли швидко, майже бігли.

— Бігом! Швидко! — крикнув Ліам.

— До університету! — додала Міра.

Затягнувши рюкзаки, вони рвонули вперед. Ліам і Міра трохи попереду, Генрі — позаду. Сердце калатало, звук натовпу ставав дедалі ближчим.

— Я... я більше не можу... — видихнув Генрі, сповільнюючи крок.

Ліам різко зупинився, підбіг до нього, підхопив під руку й силоміць потягнув.

— Давай, Генрі! Ти ж не хочеш, щоб вони тебе схопили! — сказав він із зусиллям.

— Я покличу допомогу, тримайтеся! — крикнула Міра й пришвидшила крок.

Кілька заражених були вже зовсім близько. Їхній сморід, рик і стогони тиснули на свідомість.

— Я знову тебе підводжу... кинь мене. Ти ще можеш встигнути добігти, — сказав Генрі, намагаючись вирватися.

Ліам завмер. Час ніби сповільнився. Він глянув на заражених — вони майже наздогнали. На Генрі — той уже змирився зі своєю долею. На університет — ворота були так близько, а Міра майже дісталася до них.

«Кинь його, дурню», — прошипів голос темного всередині.

Серце вискакувало з грудей, руки тремтіли. Погляд метався. І раптом символи на руці спалахнули, засвітилися. Ліам стиснув кулаки, дістав ніж.

— Ти що, вже здався?! — крикнув він Генрі.

— Що?.. Ти що робиш? — Генрі дивився на нього в ступорі.

— Я тебе тут не кину! Чуєш?! Візьми себе в руки! Ти ще живий, і я теж. Не хочеш бігти — тоді діставай тесак і бийся! — голос Ліама був твердим, навіть трохи злобним.

Він став поруч із Генрі, стискаючи ніж. Кілька заражених уже майже наздогнали їх, а за ними ревіла величезна юрба, здіймаючи пил. Ліам приготувався завдати удару першому, хто кинеться на них.

Натовп заражених ревів, пил клубочився, приховуючи вулицю. Ліам стояв поруч із Генрі, стискаючи ніж так, що кісточки побіліли. Символи на його руці світилися, ніби оживали разом із ним.

Перший заражений кинувся вперед — худий, але швидкий, з перекошеним обличчям і порожніми очима. Ліам крокнув назустріч, вдарив ножем у груди, потім різко вирвав і всадив у шию. Потвора впала, але одразу за нею налетіли ще двоє.

— Генрі! — крикнув він. — Тримай лінію!

Генрі, тремтячи, підняв тесак. Один із заражених стрибнув на нього, і Генрі з люттю вдарив, розсікши плече й голову. Кров бризнула, запах гнилі вдарив у лице.

Ліам відкинув другого, але той знову рвонувся. Він перехопив руку потвори, різко розвернув її й встромив ніж просто в око. Крик був пронизливим, але коротким — заражений упав.

Натовп не зупинявся. Ще троє наближалися, їхні кроки глухо відлунювали мостовою. Ліам відчував, як серце б'ється у скронях, а голос темного всередині шепоче: «Бий сильніше. Не шкодуй».

Він крокнув уперед, ніби сам став частиною цієї темряви. Один удар — ніж розсік горло. Другий — у живіт, швидкий ривок угору. Третій — у скроню, і тіло обм'якло. Все відбувалося так швидко, що здавалося, ніби час знову сповільнився.

Генрі важко дихав, його руки тремтіли, але він стояв поруч.

— Я... я не можу... — прошепотів він.

— Можеш! — рикнув Ліам, його очі палали. — Поки я поруч — можеш!

Заражених ставало дедалі більше. Поки вони валили одних, із запилених вулиць виривалися нові, і натиск тільки посилювався. Генрі вже лежав на землі, кілька потвор навалилися на нього, він у паніці розмахував тесаком, намагаючись відбитися. Ліам теж опинився під тиском — одразу кілька кинулися на нього, й утримати їх було майже неможливо. Щелепи клацали поруч, один вже майже зімкнув зуби на його плечі, але Ліам встиг вивернути руку й відштовхнути.