Розділ 1: На порозі безодні

Уже за кілька хвилин наша група дісталася до в'їзду в місто. Зблизька воно здавалося ще більш велетенським, ніж із висоти гори. Масивні будинки, довгі вулиці, сповнені небезпек, — усе це занурювалося в гнітючу тишу, яка лише посилювала страх і відчай. Сам факт того, що чекає нас попереду, тиснув на свідомість.

— Виглядає все доволі похмуро, — втомлено промовив Віктор.

— Так, розумію. Але ми вирішили, що саме тут може бути шанс на порятунок... або хоча б щось, — відповів Ліам.

— Та годі вам, хлопці, чого такі похмурі? На перший погляд усе спокійно. Може, тут справді краще. Ми стоїмо на порозі — ще рано судити, — сказав Курт, намагаючись розрядити обстановку.

— Він має рацію. Треба йти й подивитися, що до чого, а вже потім робити висновки, — підтримала його Карен.

— До того ж шлях ми подолали немалий, а фургон майже без пального, — додав Генрі.

Усі схвально кивнули, перевірили речі, рюкзаки, спорядження. Віктор відкотив фургон у непримітне місце. Поруч валялася купа мотлоху, серед якого знайшовся шмат брезенту — він допоміг нам сховати машину від зайвих очей.

Курт викликався йти першим. Він уже бував у цьому місті, і Ліам подумав, що це на краще. Поруч із Куртом крокувала Тесс. За ними — Карен, тримаючи палець на спусковому гачку гвинтівки, насторожено вдивлялася у темні вікна будинків. Трохи далі йшов Віктор зі своєю родиною: Олена міцно притискала до себе доньку, її пальці стискали руку дівчинки так, що та ледь не здригнулася. Міра йшла поруч, намагаючись відволікти дитину від похмурих думок. Ліам і Генрі замикали колону, прикриваючи тил і вдивляючись у кожну тінь.

Вулиці були завалені сміттям, обірваним одягом і речами, що давно втратили цінність. У повітрі стояв запах гару й сирості, ніби місто саме видихало смерть. Здавалося, люди тут уже сходили з розуму — чи то від страху, чи то від безвиході. На шляху траплялися тіла, і Олена тихо попросила Оксану не дивитися. Міра нахилилася до дівчинки, шепочучи слова втіхи, ніби намагаючись заслонити її від жаху.

— Ліам... ти справді віриш, що тут є надія? — майже пошепки спитав Генрі, його голос тремтів.

Ліам втомлено глянув на нього. В очах Генрі він побачив страх, відчай і безглуздий спротив долі. Але те саме відображалося й на обличчях інших.

— Я не знаю, Генрі, — відповів він глухо. Потім його голос змінився, став твердим:

— Але одне скажу точно. Я не збираюся просто так помирати. Є надія чи ні — мені байдуже. Поки ми можемо боротися, поки ми живі — надія буде.

Його слова прозвучали впевнено, непохитно. В очах спалахнув вогонь — вогонь життя. Генрі полегшено всміхнувся. Міра, Олена й навіть Віктор, що йшли попереду, теж почули слова Ліама й помітно підбадьорилися. На мить похмурі вулиці здалися менш гнітючими, ніби саме місто прислухалося до їхньої рішучості.

Курт махнув рукою, подаючи сигнал зупинитися. Ліам помітив, як група розсілася на привал — втомлені обличчя, важке дихання...

Рюкзаки були скинуті на землю. Треба було бодай трохи відновити сили.

— Ліам! — покликав його Курт, знову махнувши рукою.

Ліам поставив рюкзак поруч із іншими й попрямував до нього. Курт стояв біля старої панелі, вкритої пилом і іржею.

— Дивись, це путівна карта. Вона показує район, де ми зараз, — сказав він, проводячи пальцями по вицвілих лініях вулиць.

— Ну, припустимо, — відповів Ліам, насупившись. — Але мені це нічого не говорить. Ти знаєш, куди нам йти далі?

Курт зам'явся.

— Можливо...

— Можливо?! Ти що, жартуєш? — голос Ліама став різким. — Ти ж уже був тут. Ми повірили тобі й пішли за тобою, а тепер ти кажеш, що заблукав!

— Слухай, не тисни на мене, гаразд! — Курт підняв руки, ніби захищаючись. — Мені самому від цього не легше. Я був тут лише один раз і не в усіх районах. Не треба робити мене винним.

Ліам прикрив обличчя рукою, намагаючись зібрати думки. Панель тьмяно відбивала світло, ніби сама приховувала відповіді.

— Я взагалі-то покликав тебе, щоб ти допоміг, — продовжив Курт. — Давай разом подивимось карту, знайдемо маршрут. Усе буде гаразд.

Ліам глянув на нього, потім на карту. Більшість ліній і назв стерлася, залишаючи лише уривки.

— Не думаю, що ця халепа нам допоможе, — невдоволено сказав він.

— Ми зайшли в клятий лабіринт. Тут мої друзі, і я мушу витягти їх, захистити, знайти безпечне місце. Вони покладаються на мене. А я веду їх невідомо куди, навіть не зваживши ризики.

Він різко ткнув пальцем у один із збережених фрагментів карти.

— Ось, дивись.

— І що? — перепитав Курт, не розуміючи.

— Це вода. Можливо, річка чи канал. Важливий орієнтир у будь-якій місцевості. Вона напевно проходить крізь усе місто. Якщо ми знайдемо ще одну таку панель, то можемо звірити шлях. А головне — можливо, саме там ми відшукаємо університет, табір уцілілих, заради якого ми сюди прийшли, — голос Ліама став твердим, рішучим.

Курт кивнув, і на мить напруга між ними ослабла.

Ліам і Курт повернулися до групи.

— Про що ви там сперечалися? — обережно спитав Віктор, вдивляючись у їхні обличчя.

— Ми не сперечалися, — спокійно відповів Ліам. — Просто та дорога, якою ми збиралися йти, нам не підходить. Ми вирішували, як обійти.

— Так, саме так, — поспішно підтвердив Курт.

— Ну і що вирішили? — запитала Карен. Решта теж підняли голови, очікуючи відповіді.

У Ліама стиснулося серце. Ком підступив до горла. Він розумів, що зараз доведеться сказати їм не всю правду.

— Ми підемо вздовж річки чи каналу. Будемо шукати іншу карту або сам університет. Це мій варіант. Але якщо ви не згодні — скажіть зараз. Ми повинні вирішити разом. Ніхто не знає, які небезпеки чекають нас там.

Голос Ліама звучав твердо, впевнено.