Розділ 6 “На межі життя: Перегони зі смертю”

Міра та інші вже повернулися до табору.
Кейт одразу підійшла, тільки-но дізналася.

— Цього разу з їжею небагато… в основному різні речі, — відповіла Міра.

 — Нічого. У нас ще вистачає, не засмучуйся, — спокійно сказала Кейт.

— А де ж Едвард? Тільки не кажи, що загинув, — підняла брову вона.

 — Можеш мріяти, — з посмішкою відказала Міра. — Він щось загубив і повернувся назад.

— Підозріло, — насторожено зиркнула Кейт.

 — Знаю. Але ж не могла я за ним бігти, — відповіла Міра, теж усміхаючись.

 — Гаразд. Почекаємо, коли він повернеться, і подивимось, — спокійно мовила Кейт.

Минуло кілька годин. Почало темніти. Біля воріт з’явився Едвард.

— Щось ти довго, — пронизливо кинула Міра.

— Хіба я чую нотку хвилювання у твоєму голосі? — іронічно відгукнувся він.

— Швидше підозри, — холодно відповіла вона.

— Була проблема. Ти мала рацію — мародерів більше. Коли я повернувся, вони вже обшукували тіла своїх друзів. Довелося затриматися.

 — Як багато? — з тривогою запитала Міра.

— Чоловік десять, — відповів він. — Та це не все. Я простежив за ними. Їхній табір неподалік. Цей сектор, який ми обрали, більше не безпечний. Не знаю точно, скільки їх усього, але чимало. Потрібен план.

— Добре. Завтра зранку подумаємо, — спокійно сказала Міра. — До речі, що ти шукав?

Едвард порився в задній кишені і дістав невелику металеву запальничку.

 — І заради цього ти повертався? — у голосі Міри прозвучала майже лють.

 — Це батькова, — спокійно відповів він, крутнувши її в пальцях. — Для тебе, можливо, нічого не значить. Але для мене…

Він на мить замовк. Полум’я мигнуло і освітила його обличчя, в очах промайнув дивний блиск.

 — Та чому я взагалі маю перед тобою звітувати? — раптом різко кинув він і різко захлопнув запальничку. — Мені треба відпочити.

Едвард розвернувся і пішов до своєї кімнати, залишивши Міру з важким тягарем сумнівів.

Ранок наступного дня. Табір братів.
Ліам прокинувся, тихо склав свої речі й підійшов до Максима.

— Дякую за все. Якщо я можу щось зробити для вас — тільки скажи, — мовив він щиро, з легким сумом у голосі.

— Пусте, — Максим відмахнувся, але на його обличчі з’явилась тепла посмішка. — Хочеш віддячити? Наступного разу, коли зустрінемось, ти вже будеш нас учити.

Вони обидва засміялися. Потиск рук був міцним, братським, і на мить Ліам відчув, що в цьому світі ще залишилось щось справжнє.

Він вирушив у дорогу назад до університету. Стежка вела крізь околиці міста, де колись вирувало життя. Тепер узбіччя вкрили бур’яни, а старі машини, напівзарослі травою, стояли мов іржаві могильні пам’ятники. Природа поступово відвойовувала те, що їй належало.

Лук за плечем і колчан зі стрілами на спині нагадували йому, що тепер кожен його крок — це боротьба. Думки гнітили: Ці навички допоможуть… але чи вистачить цього? Я обіцяв допомогу. І знову все пішло не за планом…

Час минав швидко. Тиша довкола здавалася навіть занадто спокійною, поки раптово…

— Зберися! — голос розітнув його свідомість, мов удар.

Ліам здригнувся й мало не схопився за зброю. Серце прискорилося.

— Ми ж говорили… трохи м’якше з’являйся, — буркнув він упівголоса, стримуючи роздратування.

Усередині нього озвався знайомий темний відгомін — друге «я».

— Будь насторожі. В мене… погане передчуття, — сказав темний Ліам, і його слова прозвучали, наче холодний подих у потилицю.

Ліам глибоко вдихнув, стискаючи ремінь лука. 

— Добре, — відповів він, цього разу серйозно.

Навколо стало занадто тихо.

Ліам вже був у місті — до університету залишалося зовсім небагато. Він ішов швидко, навіть не усвідомивши, що вже потрапив у пастку. Мародери чекали його, сховавшись у темних вікнах і зруйнованих будівлях поряд. Вони терпляче виглядали слушної миті.

— ЛЯГАЙ! — голос ізсередини раптово гримнув так, що Ліам навіть не встиг подумати. Тіло зреагувало швидше за свідомість — він різко впав на землю. І в ту ж мить повітря розірвали постріли. Кулі просвистіли над головою, врізалися в асфальт зовсім поруч. Чиста вдача… темна вдача, яка завжди стояла за ним, врятувала життя.

Грудьми ковзаючи по пилюці, він поповз до найближчого укриття. Серце гупало так гучно, що майже заглушало усе навколо.

— Чорт забирай! — пролунало з будівлі. Голос мародера був злий і роздратований. — Він був прямо під носом, і ніхто не влучив! Що за криворукі виродки?! Добийте його!