Розділ 5 "Шах і мат. Останній хід"

Розділ 5 “Шах і Мат. Останній хід”

Едвард йшов повільним кроком уздовж табору. Після довгої, виснажливої зими кожна деталь кидалася йому в очі. Похилені паркани, зламані драбини, зношені намети — усе це нагадувало, як крихке їхнє існування. Він торкався пальцями обвітрених дощок, перевіряв замки, оглядав вогнища, де ще тліли залишки вугілля. Це був його обов’язок — знати, що табір живе, навіть якщо сам він відчував, як тінь тривоги поступово обплітає його думки.

Зайшовши до складу, він знайшов Кейт. Вона акуратно складала банки та перевіряла мішки з крупами.

 — Як у нас справи? — спитав Едвард, злегка нахмурившись.

 — Все в порядку, — впевнено відповіла Кейт, навіть не відводячи погляду від роботи. — Припасів вистачає, тож можеш не хвилюватися.

Він кивнув. Кейт завжди була твердою, мов камінь. Її спокій трохи заспокоїв і його, хоч відчуття тривоги не відступало.

Останньою точкою його обходу стала майстерня. Усередині було чути дзенькіт металу та запах мастила. Генрі та Альберто схилилися над столом, їхні руки працювали швидко й зосереджено, ніби вони створювали щось життєво важливе.

— Здоров, хлопці, — промовив Едвард, заходячи і посміхаючись.

 — Едварде? — підняв голову Альберто, здивовано кліпнувши очима. — Не часто ти нас відвідуєш.

 — Винен, — спокійно відповів він. — Але я вам довіряю. Тому й не перевіряю щодня.

— То що у вас тут? — додав він, зупиняючись біля столу.

 — Розробка зброї, — з гордістю промовив Альберто. — Для сильних заражених. Можливо, навіть проти Ларрі спрацює.

 — Ого, — Едвард навіть щиро здивувався. — Молодці. Так тримати.

Він дружньо поплескав Альберто по спині. Усмішка ще грала на його обличчі, та за мить усе змінилося. Його погляд став холодним, а голос — різким, гострим, наче сталь.

— Але прийшов я не за цим, — сказав він, і в кімнаті відразу стало важче дихати. 

Генрі й Альберто насторожено переглянулися.

— У мене лише одне питання, — промовив Едвард тихо, але в його словах відчувалася крижана загроза. — І ви відповісте чесно. Бо якщо збрешете… пошкодуєте.

Тиша впала, мов тягар. Лише чути було, як десь позаду потріскує вогонь у буржуйці.

— Що саме Ліам від мене приховує? — його слова пройшли крізь них, мов ніж.

Обидва заклякли. Їхні обличчя зблідли, а в очах застиг подив і страх. Мовби їхні язики відмовилися підкорятися — жодного звуку не виривалося з горла.

Генрі ковтнув слину, намагаючись підібрати слова. Голос зривався:

— А… а з чого ти взяв, що Ліам від тебе щось приховує?..

Його фраза не встигла зависнути в повітрі, як Едвард різко схопив хлопця за комір і з силою притиснув обличчям до холодної поверхні металевого столу. Гучний стукіт розлетівся по майстерні, а вже за мить біля скроні Генрі опинився ствол пістолета.

Очі Едварда спалахнули крижаним гнівом. Його голос був тихим, але кожне слово впивалося в мозок, наче лезо:

 — Я не люблю повторювати двічі.

Генрі затремтів, тіло скував панічний холод. Він намагався щось сказати, але губи лише тремтіли.

— Гаразд! — зірвався Альберто, нервово стискаючи пальці. — Я все скажу, тільки відпусти його!

Едвард повільно перевів на нього погляд. Очі, повні загрози, пронизали Альберто наскрізь. Той ледь не похитнувся від цього погляду.

— В Міри… імунітет, — нарешті видихнув він. Голос тремтів, але слова прорізали повітря, як постріл. — Можливо, її батько створив ліки. Ми можемо показати…

Едвард трохи послабив хватку, але ствол залишився там само. Його брови здивовано зсунулися.

 — Імунітет? — перепитав він холодно. — Показуй.

— Відпусти його… і Генрі покаже, — обережно промовив Альберто, намагаючись приховати страх.

Едвард ще мить вдивлявся в їхні обличчя, наче зважуючи, чи варто стріляти прямо зараз. Нарешті він різко відпустив Генрі. Той, задихаючись, поволі піднявся, відчуваючи, як тремтять ноги. Пістолет, однак, залишився спрямованим на нього — нагадування, що помилка коштуватиме життя.

Затремтілими пальцями Генрі витягнув ноутбук і швидко ввів пароль. На екрані ожили записи Адама — графіки, таблиці, короткі відео.

— То виходить… — голос Едварда звучав, як вирок, — зараз Ліам пішов шукати ці ліки?

— Так… — майже в один голос пробелькотіли хлопці.

На мить у майстерні запала важка тиша. Едвард зціпив щелепи, в його очах на мить спалахнув вогонь гніву. Він відвів погляд убік і тихо, але з відчутною зневагою прошипів:

 — От паскудник… Як він посмів від мене це приховати.