Розділ 4 В пошуках істини

Розділ 4 “В пошуках істини”

Ліам не міг довго заснути.
В голові крутилися десятки запитань. Чому саме я маю йти туди? Інші думають — за припасами. Але це не так. Мене тягне зовсім інше. Я хочу побачити заражених. З початком зими ми не зустрічали жодного. Як вони виживають у холоді? Чи, можливо, вже всі загинули? Хоча щось підказує — навряд чи. Я мушу дізнатися. Побачити на власні очі. І підготуватися.

Настав бадьорий морозний ранок. Свіжість повітря різала груди, а повіки трохи примерзали, коли я виходив назовні. Я не квапився: знав, що часу достатньо. Спокійно зібрав речі, намагаючись не розбудити інших. Закінчивши, тихо вийшов.

Біля воріт мене одразу зустрів Віктор і наша машина. Вона виглядала вражаюче: укріплений корпус, спереду — щось на зразок лопати від снігоприбирача, колеса обмотані дротами для кращого зчеплення, а на вікнах — невеличкі решітки. Одразу було видно: це не просто транспорт, це справжній броньований звір.

— Доброго ранку, Вікторе, — привітався я.

 — І тобі, хлопчику мій, — відповів він тепло. — Готовий?

— Звісно. Чому б і ні, — сказав я.

Віктор глянув пильно, майже батьківським поглядом.

 — Я досі не розумію, що саме тебе тягне туди, — мовив він.

— Не знаю, як пояснити… Але мені справді треба. Просто повір, — відповів я.

 — Я вірю. Завжди вірив, — його голос став суворішим. — Але мені не подобається, що ти завжди йдеш у самісіньке пекло. Запам’ятай мої слова: одного разу тобі може не пощастити.

Я тільки кивнув, приймаючи його турботу, хоч і не збирався відступати.

— Едварда ще немає, — зауважив Віктор.

 — Так, я помітив, — відповів я. — Але час ще є.

 — Вибачте, трохи затримався, справи, — сказав Едвард, підходячи.

 — Не зважай, — відповів Ліам.

 — Бачу, все готово. Дякую, Вікторе.

 — Пусте. Головне — поверніться, — промовив той.

— Я за кермом, якщо ти не проти, — мовив Едвард.

 — Не проти, — знизав плечима Ліам.

— Надто сильно не налягайте на пічку, — додав Віктор. — Я вже прогрів двигун, тож можете рушати.

 Едвард кивнув, подавши рукою знак, що зрозумів.

— Вільяме, ти за старшого, поки мене не буде, — звернувся він.

 Вільям лише коротко кивнув у відповідь.

Ворота скрипнули й відчинилися.

 — Ну що ж, зараз перевіримо, як працює ця штука, — Едвард показав на металеву «лопату» попереду машини.
Колеса рвучко провернулися, і ми рушили. Сніг відлітав убік, дорога прокладалася впевнено.

Вчора ввечері. Кабінет Едварда.

— Дякую, що прийшов, — сказав Едвард, сідаючи навпроти Вільяма.

 — Що трапилось? — насторожено запитав той.

— Я вирішив завтра покинути табір. Ми поїдемо у вилазку з Ліамом. Ти залишаєшся за старшого.

 — Зрозумів, — коротко відповів Вільям.

— Це ще не все, — Едвард нахилився вперед. — Коли ми поїдемо, починай план під назвою «Довіра».

 — Так, зрозумів… Але ти справді гадаєш, що хтось наважиться?

Едвард ледь посміхнувся:

 — Облиш. Звісно наважиться. Особливо коли ми самі двері відчинемо.

 — Добре. Попереджу Кейт, щоб допомогла.

 — Гаразд. Я на тебе розраховую.

Дорога була легшою, ніж ми думали.
Сніг не став великою перепоною, лопата працювала справно, тож усе починалося більш ніж добре. Ми вже майже покинули безпечну зону, коли місто відкрилося перед нами у зимовій тиші.

Вулиці були засипані білим, занесені кучугурами так, ніби сам час завмер разом із ними. Машини стояли, поховані під товстим шаром снігу, вікна будинків були порожніми чорними дірами. Ні руху, ні звуку, ні навіть відбитків — жодного зараженого, взагалі. Лише тиша, яку порушував шум двигуна.

— Слухай, можеш зупинитись? — запитав Ліам.

 — Навіщо? — здивувався Едвард.

— Просто… Давай подивимося.

Едвард заглушив двигун, кивнувши:

 — Якщо хочеш — йди. Я тебе тут почекаю. Клич у разі потреби.

— Добре, — відповів Ліам і вийшов з машини.

Сніг під ногами лишень злегка потріскував. Неподалік стояв будинок, непримітний, не позначений на карті. Це означало, що тут ще ніхто не був.

Усередині панувала тиша. Слідів заражених не видно, інстинкт теж мовчав. Куди вони всі поділися? — ця думка свердлила голову.