Розділ 2 "Крихка довіра"

Розділ 2 “Крихка довіра”

Сонце ще тільки піднімалося над сірими дахами, розганяючи холодний туман, що висів над вулицями. Асфальт був мокрий від нічної сирості, подекуди проступали темні плями — чи то вода, чи то кров, сказати було важко. Повітря пахло димом і старою іржею, кожен крок луною відбивався в порожніх провулках.

— То що, ти хоча б знаєш, куди нам йти? — запитала Карен, звужуючи очі й нервово поглядаючи на перехрестя.

— Можливо, — відповів я, обережно переступаючи через перевернутий велосипед.

— Можливо? Ти, мабуть, жартуєш?

— А звідки мені знати? — скептично кинув я. — Ми жодного разу там не були. Зараз дійдемо до тієї барикади, спробуємо її обійти, а там шлях сам повинен показатись.

Карен лише пирхнула, але пістолет тримала напоготові. Її кроки були легкі, проте в них відчувалася напруга, наче кожна тінь могла ожити.

— Сподіваюсь, — нарешті сказала вона.

Дорога попереду здавалася нескінченною. Місто мовчало, та його тиша була важчою за будь-які крики.

— Ось вона, барикада, — тихо сказав Ліам.

— Господи… — Карен завмерла, очі її наповнилися жахом. — Коли ти казав, яке тут усе… я сподівалась, що ти перебільшував.

— Вибач, — зітхнув він, — я й сам не хотів знову це бачити. Але… університет за цією стіною. Лишилось тільки знайти спосіб обійти. Якщо вони проходять, отже, десь має бути прохід.

— Ти не будеш проти, якщо сам пошукаєш? — запитала вона, стискаючи зброю так, що побіліли пальці.

— Гаразд. Побудь тут. Я гляну, — кивнув Ліам.

Він повільно рушив уперед, наче кожен крок міг видати його. Очі безперервно нишпорили по жахливій споруді, складеній із бетону, деревини й… тіл. Гнилі обличчя, застиглі в крику, вгризалися в пам’ять, змушуючи шлунок стискатися. Але часу зупинятись не було.

З іншого боку стіни рухалося щось темне. Силуети. Ліам миттєво впав у вологу траву й поповз ближче, намагаючись стати невидимим. Він притиснувся до землі, чуючи власне серце, що билося занадто голосно.

Голоси. Глухі, грубі.

— Ну, скільки їх там ще? — пролунало.

— Ще трохи, — відповів інший, важко сопучи.

Ліам завмер, вдивляючись крізь щілини. Тіла… вони докидали нові тіла, перетворюючи барикаду на стіну смерті.

— Він казав, що вони прийдуть. Але щось їх не видно. Думаєш, помилився? Або їх уже зжерли?

— Він рідко помиляється, — відказав інший, кидаючи щось важке об стіну. — Тому й став ватажком. Гадаю, вони все ж прийдуть. Схоже, не слабаки… виживають у непростих умовах. Тому він і зацікавлений.

Ліам стиснув кулаки, затамував подих. Інформація була безцінною. Але кожна секунда поруч із цією спорудою смерті здавалась вічністю.

Ліам відповз назад, повільно, ковзаючи по вологій землі. Кожен рух здавався гучним, хоча навколо панувала тиша, порушувана лише тихим гулом голосів за барикадою. Нарешті, опинившись на безпечній відстані, він піднявся й поспіхом повернувся до Карен.

Там, де страх стає силою

Вона чекала, нервово переминаючись із ноги на ногу. Побачивши його, полегшено видихнула, та відразу ж нахилилася ближче:

— Ну? Що там?

— Вони там, — Ліам говорив пошепки, озираючись, немов за спиною могли вирости тіні. — Я бачив їх. Вони докидали тіла… до барикади.

Карен здригнулась.

— Тіла?

— Так. Їхня стіна — це не просто уламки. Це… могила. І вони самі ж її поповнюють. Я почув кількох. Вони чекають нас. Кажуть, що їхній ватажок упевнений, що ми прийдемо.

Карен широко розкрила очі:

— Чекай… тобто вони знали? Вони готуються?

— Саме так, — кивнув Ліам. — Але є й хороша новина. Якщо вони чекають, значить десь має бути прохід. Інакше як вони переходять з одного боку на інший?

Карен притиснула долоню до уст, аби не вирвати крик. Її голос став глухим, стриманим:

— Господи… Ліаме, ти розумієш, що ми йдемо прямо в пастку?

— Розумію, — холодно відповів він. — Але іншого шляху немає. І… тепер ми знаємо трохи більше про те, з ким маємо справу.

Він глянув на стіну ще раз. Від неї віяло смертю. Потім — на Карен.

— Нам треба обійти. І зробити це тихо.

Вони обійшли декілька будинків з іншої сторони

— Здається, там має бути прохід, — вказав він рукою в провулок за поворотом.

 Карен пильно вдивилася у вузьку вуличку, де бруківка поросла бур’яном, а сонце майже не пробивалося крізь навислі стіни.

— Чиста дорога, — тихо мовила вона, — не бачу нікого. Виглядає безпечно.