Розділ 1 "Між вогнем та зрадою"

Розділ 1 “Між вогнем та зрадою”

Вулиці зустріли нас тишею.
Не тією тихою, заспокійливою — а глухою, липкою, яка ніби чіпляється за шкіру. Кожен наш крок лунав занадто голосно, відбиваючись від кам’яних фасадів будівель.

Фургон довелося залишити — надто ризиковано було їхати далі. Ми відкотили його у вузький двір, затягнутий павутинням сухого гілля, та накрили зверху рваним брезентом, який знайшли поруч. З боку він тепер виглядав як ще одна купа мотлоху, загублена серед руїн.

Небезпека відчувалася скрізь. Місто здавалося лабіринтом… або ж величезною мишоловкою. Якщо нас помітять — тікати буде нікуди. Вони були всюди. І сховатися також майже ніде.

Тож ми йшли повільно, майже беззвучно, прислухаючись до кожного шурхоту.
Університет був надто далеко. З пагорба він здавався майже поруч, але тепер, коли ми ступили на його територію, стало зрозуміло — на нас чекає довгий шлях крізь серце цього мертвого міста.

Невдовзі ми вийшли до води.
Річка розділяла місто навпіл, віддаляючи нас від іншої його половини. Жодних очевидних шляхів переправи не було. Лише кілька човнів та катерів — точніше, їхні жалюгідні рештки. Дерев’яні корпуси тріщали, металеві борти були пробиті, а деякі судна наполовину занурилися у темну воду, повільно тягнучи за собою уламки.

Та попри це, місце здавалося непоганим, щоб перевести подих. Ми влаштували коротку зупинку біля берега. Я не пам’ятав, коли востаннє бачив річку — справжню, живу воду, а не каламутні калюжі після дощу. Її запах і тихе плюскотіння хвиль здавалися майже забутими.

— Курт, впізнаєш щось? — запитав я.

 — Ні, вибач, Ліаме, нічого, — похитав він головою. — Того разу я особливо не гуляв містом, був лише проїздом. І тоді воно було… живе. А зараз тут важко щось упізнати.

— Зрозуміло, — я перевів погляд на Віктора. — Як там твоє плече?

 — Та нічого, нормально. Скоро буде як нове.

 — Добре, — коротко відповів я.

Віктор на мить замовк, але потім додав:

 — Ліаме, я розумію, ми всі проголосували за те, щоб дістатися до університету. Але тут дуже небезпечно. Ще ніколи ми не були в такій ситуації. Можливо, це через те, що місто велике.

 — Так, я розумію, до чого ти хилиш. Пропонуєш повернутися до фургона?

 — Це непогана ідея. Але рішення за тобою.

— Ліаме… — майже пошепки гукнув мене Генрі.

 Я обернувся:

 — Що сталося?

 — Здається, я щойно помітив у тій крамниці когось.

 — Заражений?

 — Схоже на людину.

— Гаразд, зробимо так: я піду перевірю, а ти скажи іншим.

 — Може, мені з тобою?

 — Не варто, я впораюсь. Будьте напоготові.

Я присів, ковзнувши поглядом по вулиці, і дістав пістолет.
Тихими кроками наближався до крамниці, тримаючи зброю напоготові. Навколо панувала мертва тиша. Жодних рухів, жодних кроків — лише моє власне дихання.

Я обережно зайшов всередину. Пил лежав товстим шаром на прилавках, у повітрі висів затхлий запах цвілі. Перевірив першу кімнату — порожньо. Друга — так само.
"Може, йому здалося", — промайнуло в голові.

І саме в цю мить я відчув… присутність. Ледь вловиме відчуття, що хтось стоїть позаду. Різко повернувся — нікого. Порожній простір дивився на мене тінями.

Я завмер, прислухаючись. Ледь чутний звук… знизу.
Пройшов уздовж стіни, ступаючи обережно, й помітив під ногами старий дерев’яний люк, замаскований шматком брудного килима.

— Все ж чуття не підводить, — прошепотів я сам до себе з ледь помітною посмішкою.

Обхопив ручку люка й повільно відкрив. З темряви тхнуло холодом і сирістю. Почав спускатися, тримаючи пістолет у правій руці.

Темрява здавалася майже живою, обволікала з усіх боків. І раптом — голос.

 — Не очікував, що хтось зможе знайти моє укриття…

Голос був низьким, хрипким, ніби належав дуже старій людині.

 — Що привело тебе сюди, хлопчику?

Я завмер, намагаючись зрозуміти, звідки він лунає. Очі майже нічого не бачили, лише темні контури.

Що ж… схоже, доведеться поговорити.

— Я вам не ворог, — сказав Ліам, опускаючи пістолет. — Кладу зброю. Нам потрібна допомога.

— Отже, це твої люди там, біля річки? — запитав він з темряви.

 — Так.

— Ви не місцеві, чи не так?

 — Один знайомий сказав нам, що тут є табір. Надійний, міцний… гарні перспективи для виживання.

— Ось як… — у його голосі вчувся суміш здивування й жалю. — Боюся, ви марно сюди прийшли. Тут на всіх чекає лише смерть.