Розділ 4

Розділ 4 Надія за обрієм

Шлях по рейках

Ми йшли вздовж залізничних колій уже кілька годин. Шлях був спокійним: ані звуку заражених, ані сліду інших вцілілих. Лише тиша, яку порушували наші кроки по щебеню та металевий брязкіт арматури під ногами. Дерева з обох боків колій схилилися від часу та вітру, утворюючи коридор із зелені та тіней.

За кілька годин на горизонті з’явилися обриси покинутої залізничної станції.

— Чудово, — видихнув я, окинувши поглядом стару будівлю. — Здається, непогане місце для відпочинку і, можливо, пошуку припасів.

— Ну хоч щось… — трохи роздратовано, але з втомою в голосі буркнула Карен. — Мені вже набридло йти на своїх двох. Усі мозолі натерла.

Ми підійшли ближче. Розбиті шибки, облуплена штукатурка, іржаві таблички. Платформа в тріщинах, але все ще трималася.

— Гаразд. Вікторе, ти залишайся тут з Оленою та Оксаною, — сказав Ліам. — Міро, теж побудь із ними, про всяк випадок. Ми з Генрі та Карен перевіримо будівлю — чи вона безпечна.

Усі кивнули. Без зайвих слів, без заперечень. Усі вже втомилися сперечатися — та й довіряли мені. Ми втрьох зайшли всередину. Темно, прохолодно. Старі лавки, урни, клапті паперу під ногами. Навколо — тиша, лише слабкий протяг гуляв коридорами. На перший погляд — нікого. Але раптом — звук. Голоси. Хтось розмовляв неподалік. Я підняв руку, подаючи знак зупинитися. Інший жест — бути напоготові. Ми рушили в бік джерела звуку, намагаючись не шуміти. За поворотом, в одній із кімнат, ми помітили двох людей — чоловіка і жінку, не старших тридцяти п’яти. Вони сперечалися досить голосно, цілком захоплені розмовою. Нас вони не помітили. Я зробив ще крок уперед і, націливши пістолет, промовив:

— Про що сперечаєтесь, народ?

Вони завмерли. Страх, заціпеніння — цілком очікувана реакція на ствол, спрямований просто в обличчя. Повільно обернулися.

 — Будь ласка, не вбивайте нас, — першим заговорив чоловік.

 — Ви тут самі? — поставив я наступне запитання.

 — Так, наче… Лише ми. Більше нікого не було, — відповів він.

 — Озброєні?

 — Ні, в нас нічого немає.

 — Ну, ти ж розумієш, якщо я не повірю тобі на слово?

 — Так… мабуть, — пробурмотів він невпевнено.

 — Не рухайтесь. Я обшукаю вас, — кивнув Карен, щоб прикривала.

Я підійшов спочатку до чоловіка, обшукав його. Потім — жінку. Жодної зброї, навіть ножа.

 — Чисто, — голосно і чітко сказав Ліам, не зводячи погляду.

 — Опустіть зброю, — додав. — А тепер давайте поговоримо нормально.

— Звісно, — одразу озвався він. — Мене звати Курт, а це моя дружина Тесс.

 — Курт! — прошепотіла вона. — Що ти робиш? Ми ж не знаємо цих людей. Вони щойно були готові нас застрелити! А ти вже збираєшся їм усе розповісти?

 — Люба, я розумію тебе… — почав він м’яко. — Але ми повинні показати, що нам можна довіряти. Якби вони були поганими, вони б уже стріляли, а не розмовляли.
 

 — А в його словах є правда, — усміхнувся я. — Він мені вже подобається.
Тесс лише важко зітхнула, не відводячи напруженого погляду.

Я не міг не поставити питання, яке крутилося в голові з самого початку:

 — Не можу не спитати… як ви взагалі ще живі?

Тесс різко звела брови:

 — І що це має означати? — в її голосі прозвучало роздратування.

 — Ви обоє беззбройні. Взагалі. Навіть палиці немає, — відповів я спокійно. — Ба більше, я не бачу у вас жодного багажу. Ні рюкзаків, ні сумок. А отже — й припасів немає. Ні води, ні їжі. Тож я й ставлю логічне запитання: як ви вижили без нічого?

Вони перезирнулися. Було видно, що вони намагаються вирішити — брехати чи казати правду.

 — Ми… просто намагаємося бути обережними, — нарешті відповіла Тесс. — Не ліземо в неприємності. Переважно… нам просто щастить. От і все.

 — Не це я сподівався почути, — буркнув я, все ще сумніваючись. — Без їжі довго не протримаєшся. І ти хочеш сказати, що все просто саме йшло вам до рук?

У розмову втрутився Курт:

 — Так, це звучить неправдоподібно… але це так. Ми не брешемо.

Я важко зітхнув, відчуваючи, як усередині наростає підозра.

 — Тут щось не сходиться. Забагато везіння для одного шляху. Але є спосіб перевірити. Якщо ви кажете правду… отже, вас можна взяти з собою. Вдача нам не завадить, — подумав Ліам.

Я вже збирався сказати, що можемо обговорити це пізніше, але нас раптом перебив радісний і майже дитячий вигук Курта:
— Дивись, Тесс! З ними дитина! — він вказав пальцем у бік, де стояли інші.

Я обернувся. Курт дивився на Оксану, яка стояла трохи осторонь і, помітивши увагу, одразу сховалася за Олену та Віктора. Обличчя в неї було настороженим. Віктор, помітивши спрямований жест, миттєво напружився, вже починав «розігріватися». Я зробив крок уперед і непомітно кивнув йому, щоб той трохи охолов.