Розділ 3 частина 2

Темрява всередині 

— Чудово, ми майже вийшли з лісу, — сказала Карен, придивляючись до просвіту між деревами.

— Генрі, залишайся тут, приглядай за ними. І поглядай по боках, добре?

— Так, звісно, як скажеш! — аж підстрибнув Генрі, немов на стройовому шикуванні.

Карен трохи насупилася.
Що це було зараз? — промайнуло в її голові.
Але вона промовчала.

— Гаразд. Я піду перевірю, чи повертаються наші.

Пройшло кілька хвилин.

— Я їх бачу, — крикнула вона, обертаючись. — Вони йдуть!

— Молодець, левиця, — сказав Джеймс. — Я знав, що на тебе можна покластися.

— У тебе взагалі туго з іменами, так? Склероз, напевно, — колко кинула Карен.

— Що тепер? — запитала Міра.

— Так би непогано відпочити, — зітхнула Карен.

— Але не тут, — відгукнувся Джеймс, оглядаючи місцевість. — Занадто відкрито.

— А це що? Залізниця? — спитав Ліам, глянувши в бік.

— Схоже на те, — кивнув Джеймс. — Але нам це навряд чи допоможе.

Ліам прищурився, вдивляючись у даль.

— Послухайте, може, нам пощастить. Якщо знайдемо якийсь вагон — там хоча б можна перепочити…

— Ключове слово — «пощастить», — колко кинув Джеймс.

 — Ну вибач, що я хоча б намагаюся щось запропонувати, — різко відповів Ліам.

Генрі втрутився, намагаючись згладити напруження:

 — Ей, давайте проголосуємо. Хто за — пошукати вагон?

Він сам одразу підняв руку. За ним — Міра, Віктор, Олена… і Карен.

 — Та зрозумів я, зрозумів, ходімо шукати вагон, — здався Джеймс.

Ми рухалися вздовж старої залізниці, крок за кроком, втомлені, але з краплиною надії — раптом справді пощастить. Рейки були проржавілі, місцями зарослі травою та мохом. Природа давно забрала це місце собі.

— Не думав, що колись знову буду радий побачити потяг, — пробурмотів Віктор.

 — Хоч би не заражених, — додав Джеймс.

Після хвилин двадцяти ми нарешті помітили попереду темний, перекошений силует.

— Бачу щось, — сказав Генрі, показуючи пальцем. — Схоже, це вантажний вагон.

Ми прискорили крок. Металевий корпус вагона був пошарпаний часом, але все ще стояв. Одна з бічних дверей була трохи відчинена — видно, що хтось намагався туди потрапити, але кинув це діло.

— Обережно, — тихо промовив Джеймс. — Карен, прикрий. Я перший.

Він повільно поповз до дверей, швидко зазирнув усередину і жестом показав: «чисто».

Один за одним ми заходили всередину. Всередині — старі ящики, у кутку — іржава каністра і кілька покритих пилом ковдр. Пахло пліснявою, але порівняно з тим, що нас оточувало зовні, це було майже раєм.

— Ну, не п’ятизірковий готель, звісно… — почав Генрі.

 — Але краще, ніж гнити в лісі, — закінчила Карен і кинула йому одну з ковдр.

Міра вже влаштувала дітей на спальних мішках, знайдених у кутку. Віктор присів біля Олени, перевіряючи рану. Я сів біля дверей, поклавши поруч зброю.

— Мабуть, справді пощастило, — тихо пробурмотів я собі під ніс.

Джеймс влаштувався на ящику і закрив очі.

— Спіть. Хто знає, коли ще випаде така нагода.

Тиша. Лише стук вітру десь далеко. На якийсь час світ завмер. Без пострілів, без криків. Просто — ніч. І ми.

Я стояв на сторожі.
Здавалося, усе вже було спокійно. Тиша, тільки нічний вітер шелестів у листі.

— Ну й день видався, а, хлопче? — раптом пролунав голос Джеймса.

 — Та, не те слово.

— Але ти молодець. Добре себе показав. Видно, що я не дарма старався.

 — Так, погоджуюсь... у всьому цьому є й твоя заслуга. Задоволений?

 — Ну, ти це визнав — поки вистачить, — усміхнувся він.

 — Бачу, тобі не спиться. Може, хочеш помінятися?

У відповідь — лише театральне хропіння.
 

 — Я так і думав, — пробурмотів Ліам.

Я перевів погляд на Віктора та Олену — вони не спали. Щось тихо шепотіли одне одному.
Я ледь розрізняв слова, але фінальні фрази прозвучали чітко:

— Ми повинні сказати їм, Вікторе.

 — А раптом вони не зрозуміють… або ще щось…

 — Ми з ними вже скільки разом? Вони нам майже рідні.

 — Зітхання. Так, мабуть, ти права. Не можна цього приховувати.