Розділ 3 частина 1

Розділ 3 «Що значить бути людиною»

 Моменти життя

Минуло вже кілька днів відтоді, як ми покинули табір Жанни. За цей час багато що змінилося. Джеймс став основою нашої групи — справжнім лідером. Він легко підтримував бойовий дух своїми жартами та колючими зауваженнями. І, як не дивно, це працювало. На тлі всього, що відбувалося, було життєво важливо хоча б на мить відчути себе людиною… живою. Ну і, звісно, він не забував про нашу угоду — тренував мене щодня. Я навіть уявити не міг, що на мене чекає.

Міра, на моє здивування, швидко здружилася з Карен. Дві протилежності, як вогонь і лід. Але, мабуть, саме це їх і зблизило. І знаєш, я був радий — команда вийшла непогана. Майже як сім’я.

— Ну що, хлопче, — почув я голос Джеймса. — Готовий?

 Я хмикнув, не приховуючи сумнівів:

 — Не думаю.

 — Усе просто, — він потягнувся і склав руки на грудях. — Ти молодий, тобі треба тримати себе у формі. А отже — фізпідготовка. Зараз, звісно, не спортзал, але віджатися, присісти, прес покачати — завжди можна.

— І ти хочеш, щоб я просто зараз цим зайнявся? — скептично запитав я.

 — Це буде весело, — вставила Карен з усмішкою, сидячи на рюкзаку та перевіряючи магазин.

 — Та ні ж, — Джеймс закотив очі. — Я про будь-який вільний час. А він у нас, між іншим, буває. Просто ти витрачаєш його даремно.
 

 Він обернувся до Генрі:

 — Пухкий! Це теж тебе стосується. Якщо не хочеш стати перекусом — приєднуйся.

 Генрі, трохи захеканий від ходьби, але в гарному настрої, вдарив себе кулаком у груди:

 — Так! Я не проти. Треба міняти себе!

Ми якраз зупинилися на невеликий привал. Сонце хилиться до заходу, повітря важке, і кожен шукає тінь чи бодай якийсь камінь, щоб сісти. Джеймс щось креслив палицею на землі, Карен чистила зброю, а Олена з дітьми діставала трохи їжі з загального мішка. Я кивнув Генрі, і ми почали — спершу трохи розім’ялися, потім пішли по колу: віджимання, присідання, прес. Збоку ми, мабуть, виглядали як божевільні, але всередині я відчував — це правильно.

— Давай, давай, не відставай, — підбадьорював Генрі Джеймс. — Ти ж не хочеш, щоб Карен рятувала тебе від кожного зараженого, правда?

 — Повір, я цього точно не хочу, — пробурмотів він між підходами.

 — Чула, Карен? Він вирішив стати чоловіком! — засміявся Джеймс.

 — Ну, тоді хай хоча б не падає після першого ж стрибка, — усміхнулася вона.

Після привалу ми продовжили шлях. Джеймс вів нас за старими картами та пам’яттю, перевіряючи все, що могло виявитися закинутим магазином або складом. Часом заглядали всередину будинків у пошуках провіанту. Іноді знаходили лише пил і руїни, але були й удачі — кілька банок консервів, пачка сухарів, фляга з водою. Кожен знайдений шматок їжі, кожен ковток — тепер був дорожчий за золото.

Міра підійшла до Карен, трохи сором’язливо:
 

 — Ти дуже крута… Чи не могла б ти навчити мене стріляти й захищатися?

 Карен оціночно поглянула на неї:

 — Гаразд. Але тільки без оцих “у мене не вийде” чи “я не зможу”, ясно?

 — Обіцяю, — швидко кивнула Міра. — Дякую, що погодилася.

Карен ледь помітно кивнула у відповідь, і в її очах промайнуло схвалення. Поки дівчата почали свої тренування, Ліам і Генрі теж ставали ближчими. Спільні вправи гартували не лише тіло, а й дух. Генрі все частіше розповідав Ліаму про техніку — як і що лагодити, які деталі важливі, як взагалі все працює. Ліам слухав уважно. Ці знання могли врятувати життя, і він це розумів. У вільні хвилини Джеймс не марнував часу — збирав усю нашу маленьку команду й навчав основам медицини.

Як зупинити кров, як накласти шину, як розпізнати небезпечні симптоми. У Міри, безперечно, був талант. Або ж, можливо, вона вже колись стикалася з цим. Джеймс це помітив і навіть попросив її допомагати у навчанні. У Карен із медициною було гірше — зі зброєю вона давала раду набагато впевненіше.

Міра підкралася до неї зі словами:

 — Схоже, тепер моя черга чомусь навчити тебе, — з легкою, майже пустотливою усмішкою.

Карен усміхнулася, і в її погляді щось змінилося. Вона ніби на мить розтанула, ставши не такою колючою. Так, схоже, і зародилася їхня дружба.

Коли сонце хилитися до заходу, Джеймс підвівся та оглянувся навколо.

 — Гаразд, привал. Он там, здається, непогане місце, трохи захищене. Ставимо табір.

— Слухайте сюди, народ, — гучно почав Джеймс. — Спочатку розберемося з вартовими. Хто і коли стоятиме на чатах. Олена з дітьми відпадають — нехай відпочинуть, їм це зараз найбільше потрібно.

— Вікторе, тобі, мабуть, можна трохи полегшити графік, — додав він.

— Не варто, — озвався Віктор. — Думаєш, я вже немічний?