Розділ 2 частина 2

Відчайдушний план

Я вийшов назовні й почав шукати Джеймса поглядом. Знайшов.
 

 — Джеймсе! — гукнув я.
 

 Він обернувся:
 

 — О-о, знову ти, хлопче. Як там твоя дівчина?
 

 — З нею все нормально. І вона не моя.
 

 — Ага, як скажеш, — усміхнувся він. — То що тобі треба?
 

 — Мені потрібно дістати їжі. Терміново.
 

 — Розумію. Вирішив накласти на себе руки, так?
 

 — Чому?
 

 — Хіба не бачиш? До ночі недалеко. Вони зараз там усі сидять і чекають на таких дурників, як ти.
 

 — Та знаю я, що це небезпечно! — зірвалося з мене. — Але сидіти й чекати смерті я не стану.

…Всередині все стиснулося. Я згадав, як сидів колись — там, у старому житті.
Закриті стіни, погаслий погляд, порожні кишені, стеля з тріщинами.
Кожен день — як катування. Ти все знаєш наперед: буде біль, буде приниження, буде безнадія.
Ти просто чекаєш, поки тебе повільно вб’ють.
Чекаєш. Бо нічого не можеш змінити.
Система так влаштована.
І саме тоді я пообіцяв собі — більше ніколи.

— Ха-ха! — розсміявся Джеймс. — А ти мені подобаєшся, хлопче.

—  Ліам. Мене звати Ліам, — сказав я вже спокійно.

 — Та ну… все одно будеш хлопчаком.

 Я пирхнув, але нічого не відповів.
Він кивнув у бік дороги:

 — Є одне місце. Там можна знайти їжу, якщо пощастить.

 Показав рукою напрямок, описав будинок.

 — Шукай сірий двоповерховий, на розі. З обваленим навісом.
 

 — Дякую, Джеймсе. Але скажи — чому ти допомагаєш нам? На відміну від інших.

 Він знизав плечима.

 — А ну… Просто хочеться. Та й Жанну можна роздратувати.

 Тихо хихикнув собі під ніс.

 — Зрозуміло.

 — Ей, зачекай.

 Він зупинив мене перед тим, як я пішов.

 — Якщо раптом знайдеш хлопця із зеленою ключ-карткою… Забери її. Не питай, просто забери.
 

 — Гаразд, — сказав я, відчуваючи, що за цим криється щось більше.

 Але часу на розпитування не було. Мене знову чекала зустріч із долею.
І цього разу — я сам іду їй назустріч.

Я зайшов до Віктора, швидко розповів суть, зібрав усе, що потрібно було взяти.
На прощання почув голос Олени:
 

 — Нехай допоможе тобі Бог, Ліаме.

 — Так, удачі, Ліаме, — додав Віктор.

Я виходжу за ворота табору.
На диво — не тремтять ані руки, ані коліна.
Серце рівне, холодне.
Схоже, я став трішки сильнішим.

— Хлопче!

 Я обертаюся. Джеймс стоїть біля огорожі, руки в кишенях.

 — Якщо повернешся живим — з мене пляшка доброї випивки.

 Підбадьорливо кивнув.
Час у дорогу.

Йшов обережно, дворами, пролазив крізь огорожі, прислухався, завмирав на кожному розі.
Усе довкола виглядало мертвим. Навіть вітер не рухав пакети на асфальті.
Кожен звук у вухах — наче постріл.
Але я йшов. Будинок виявився саме таким, як описав Джеймс.
Сірий, двоповерховий. Обвалений навіс, фасад, зарослий мохом.

Я зайшов всередину. Запах. Сирість, залізо, гниль.
Почав шукати — усе, що можна було взяти. Голод уже бив по голові, наче ломом.

Минув час.
Нічого. Оглянув майже весь будинок.
«Невже Джеймс збрехав?» — майнула думка.
Тьфу. Гаразд. Залишилась лише одна ділянка. Я майже все оглянув. Остання ділянка.
Там, унизу, де темрява здавалася липкою.

Звідти долинали звуки… глухі, шкрябаючі, огидні.
Я спустився. Два силуети. Заражені. Я не став ризикувати — обережно підкрався, стиснув ніж.
Вжух. Один готовий.
Другий обернувся, але було вже пізно — я вдарив його по шиї, і він осів.

Далі — гірше.
Троє.
Цього разу — тихо не вийде. Я зробив крок уперед.
Вони помітили.
Кинулися до мене.

 — Ну давайте, виродки…

Першого — по горлу, але він схопив мене за плече, я з розвороту встромив ніж під щелепу, той впав.
Другий влетів у мене — ми полетіли на підлогу. Я відбивав його удари, ухилявся щелепою, поки не знайшов момент і встромив ніж у скроню.
Третій встиг схопити мене за куртку і вдарив у живіт кулаком. Я відскочив, все всередині стиснулося.
Він кинувся — я піднісся під нього, вдарив по нозі, потім у бік…
Він упав.
І все ж дригався…
Ще один удар — і він завмер. Я важко дихав, руки тремтіли.
Серце колотилося. — Твою…ж
Сів на корточки.
Я точно став кращим… але це вже перебір. І тут…