Розділ 2 частина 1

 Розділ 2 «Серед чужих, але не один»

Ми йшли вже кілька годин.

 Позаду залишився той табір... і все, що було в нас до нього. Шлях був не найлегшим — навколо валялися уламки, перевернуті машини, сліди старих пожеж.

 Дорога іноді перетворювалася на хаос: кущі, сміття, повалені стовпи, розірвані рекламні щити.

 Але ми все йшли. Мовчки. 

Нарешті з'явилися околиці міста.

 Я вже почав звикати до такого пейзажу.

 Зруйновані будинки, вітрини без скла, тріщини в асфальті.

 Кожен кут міг приховувати смерть.

 Ти шукаєш припаси, але відразу видно — тут вже побували.

 І, можливо, не один раз. До всього іншого — скрізь могла бути загроза.

 Кожні відкриті двері — пастка.

 Кожен темний провулок — шанс не повернутися. Ми повільно просувалися, намагаючись не шуміти і не озиратися.

 В очах у всіх — втома.

 Але кожен тримався.

 Кожен знав: зупинишся — і все. У якийсь момент я почав помічати, що дівчина дивно поводиться.

 Вона час від часу зупинялася, немов прислухалася.

 Дивилася в порожнечу, але з таким виразом, ніби бачить більше, ніж ми.

 Як вона стискала кулаки, ніби в напрузі.

—  Все гаразд? — тихо запитав я.

 Вона мовчки кивнула.

 Але не дивилася в очі. Запам'ятав. І тут — постріли.

 Десь поруч.

 Різкі, глухі — як удари по склу. Ми зупинилися.

—  Треба перевірити, — сказав Віктор.

 Ми рушили в той бік. Йшли швидко.

 Звук ставав гучнішим. Потім — крик.

— Допоможіть!!! — луною пронеслося вулицями. Ми пришвидшилися.

 Але коли дісталися до місця — було пізно.

Хто б вони не були, тепер вони — чиясь трапеза.

 Тіла. Кров. Уламки крику, розчинені в тиші. 

— Йдемо, — сказав Віктор. — Швидко! Ми розвернулися.

 Поки йшли, я не міг викинути з голови цей крик.

 Щось у ньому було... дивне.

 Не просто відчай.

 Ніби попередження. Може, вони були не самі.

 Можливо, хтось стежив.

 Або ж це була пастка. Я обернувся — дівчина йшла трохи позаду, і...

 Вона дивилася туди, де все сталося.

 Не з жахом.

 З чимось іншим. Ніби відчувала це заздалегідь. Поки я замислився, помітив, що група вже пішла вперед.

—  Чорт, — пробурмотів Ліам. — Треба наздоганяти.

 Вона схопила мене за руку.

 Я різко обернувся — хотів щось сказати, але вона випередила.

— Дивись.

 Вона вказала вперед, у бік повороту. Я подивився — і всередині все похололо.

Наші йшли прямо в пастку.

 За рогом я помітив кілька озброєних людей, що причаїлися в тіні. 

—  Зараза, — прошепотів я. — Попередити не встигну... Треба щось придумати... 

   Я поглянув на неї.

—  Дякую... Дякую, що попередила. Ти вже потроху приходиш до тями. Може, скажеш, як тебе звати? 

Вона спокійно подивилася на мене і сказала:

—  Міра.

—  Дуже приємно... Я Ліам. 

  Злегка посміхнувшись, вона відповіла:

—  Так, я вже знаю.

 Напевно, чула, як інші називали мене по імені. Я кивнув, швидко відвів погляд і почав шукати хорошу позицію.

 Нам з Мірою вдалося підібратися ближче і стати на прикриття.

Тим часом...

—  Стояти! Не рухатися! — пролунав голос.

 Віктор з іншими завмер, перед ними стояли озброєні люди.

—  Хто ви такі і що вам тут потрібно? — запитав один з них, тримаючи зброю напоготові.

Віктор зробив крок вперед, спокійно, впевнено.

—  Ми не шукаємо проблем. Наш фургон заглох... Ми почули крик про допомогу. Прийшли перевірити. Ми звичайні люди, просто... намагаємося вижити.