Пролог

Пролог 

Кінець старого світу

Іноді, щоб вижити, потрібно дочекатися, коли все навколо завалиться.

 Тільки тоді починається щось справжнє.

За мить до кінця

Я жив так, ніби кінець світу вже настав.

 Не тому що небо впало чи вірус вирвався назовні -

 а тому що в цьому світі не було місця таким, як я.

Робота без сенсу. Їжа - коли пощастить. Люди - мимохідь, як шум від телевізора в сусідній кімнаті.

 Мені було 23, і щодня я прокидався з думкою:

 "Навіщо?"

Система. Гниюча, жорстока, непомітна.

 Вона не вбиває тебе відразу. Вона стирає по частинах.

 День за днем. Сон за сном.

Коли все почалося, ніхто не повірив.

 Екрани показували новини: спалах, паніка, ізольовані зони.

 Але в моєму районі нічого не змінилося.

 Та сама порожнеча, ті самі обличчя, ті самі ціни на хліб.

Я продовжував виживати. Холодною їжею. Брудною водою. Тишею. До одного дня. Я вийшов на вулицю і побачив їх.

 Група людей - справжніх, живих. Вони виглядали так само розгублено, як і я.

 А потім я почув крик. Вони стояли біля входу в розбитий магазин.

 П'ятеро людей. Чоловік із рваним рюкзаком, жінка в запорошеній куртці, підліток із ножем, і ще двоє - не запам'ятав.

 Вони щось сперечалися. Не голосно - втомлено.

 Я хотів пройти повз, не встрявати. У такі часи чужа компанія - це ризик. Особливо для таких, як я: без зброї, без друзів, без мети. Але тоді я побачив її очі. У тієї жінки. Вона дивилася повз мене - туди, у провулок позаду. І її очі наповнилися жахом.

- "Бігти." - сказала вона. Але ніхто не встиг.

З провулку вивалилося щось.

 На перший погляд - людина.

 На другий - вже ні. Занадто швидко. Занадто... голодно. Воно вчепилося в одного з групи - не в найповільнішого, просто найближчого.

 Я чув хрускіт кісток. Крик. Потім ще один. Потім тиша.

 Решта - розбіглися. Хто куди.

 Я - просто стояв. Як ідіот.

 Дивився. Намагався зрозуміти, це сон? Маячня? 

Заражений повільно підняв голову.

 І тоді я побачив його обличчя.

 Воно було... порожнім.

 Наче всередині більше не залишилося людини. Заражений - цей звір, ця тварюка в людській оболонці - кинувся прямо на мене. У мене не було нічого. Ні ножа, ні палиці, ні надії.

 Я впав на спину, долоні здираючи об асфальт.

 Він уже нависав наді мною, рот розкритий, як у хижака.

 Запах гнилі вдарив в обличчя. І тоді все завмерло.

 Страх захлеснув. Порожнеча. Легені не слухалися.

Я змусив себе дивитися. Не відвернутися. Не закричати.

 Зосередитися. Оточення. Де я? Що поруч? Мій погляд вихопив щось збоку - уламок дорожнього знака, що валявся на землі. Гострий, вигнутий, як ніж.

 Я рвонувся в бік. Пальці стиснули метал. Він стрибнув - я вдарив. Метал увійшов під щелепу.

 Я не думав, я просто бив.

 Один раз. Другий. Третій. Кров забризкала мені руки. Чужа. Можливо, вже не людська.

 Він затих. Смикнувся. Завмер. Я залишився сидіти.

 Дивився, як тіло лежить у калюжі темряви.

 Руки тремтіли. Серце гуркотіло, ніби всередині мене вив звір. Я вбив. Я вижив.

І зрозумів - це був тільки перший.

Я повернувся додому - весь у крові.

 Ноги підкошувалися, пальці тремтіли, ніби досі стискали залізо. Це місце - не фортеця. Просто стара квартира.

 Тьмяне світло, затхле повітря, розкидані речі.

 Але це був мій острів. Моя тінь, поки весь світ руйнувався зовні. Я зачинив двері на замок. Потім на ланцюжок. Потім поставив стілець під ручку.

 Це нічого не вирішувало.

 Але хоч створювало ілюзію контролю. Я сів на підлогу, обхопив голову руками.

"Що, чорт візьми, сталося?"

Я вбив.

 Своїми руками. Без зброї, без підготовки.

 Якби не той знак... 

Якби він був швидшим... 

Якби…