Підміна

Ближче до полудня екіпаж був готовий. Імператорові було важливо, аби дитину якнайшвидше доставили до Підземного міста. Це серйозне доручення випало Старшому цілителю Мірданської Імперії — Кассію, чоловікові у літах, із рідкою білою бородою та ледь помітним горбом. Він поспіхом виніс із палацу маленький згорток. Щоб не привертати зайвої уваги, для подорожі підготували просту криту кибитку, а варту обмежили до мінімуму.

Кассій вмостився всередині, поклавши до ніг шкіряну торбу з усім необхідним, і міцно пригорнув до грудей немовля. Двоє вартових сіли поруч, не зводячи з літнього чоловіка пильних поглядів.

Підготувавши все потрібне, Амадей поспішив до стайні. Зола — його улюблена кобила, з якою вони не раз змагалися зі вітром у швидкості, — зустріла господаря радісним іржанням. Він простягнув красуні яблуко й провів долонею по світло-сивій гриві. Перевіривши сідло, ремені та пряжки, хлопець переконався, що все надійно й зручно.

Зола нетерпляче била копитами об землю, тихо фиркаючи. Амадей вивів її зі стайні, і спокійна хода швидко змінилася жвавим кроком, коли вони виїхали на дорогу. Вітер свистів у вухах, а запах весни наповнював груди. Попереду чекав шлях завдовжки у вісім годин — майже без зупинок.

Коли сонце сховалося за пагорбами й дорога занурилася в присмерк, Амадей зупинився у невеликому містечку — Галас. Це було одне з тих поселень, що стояли на шляху до Підземелля. Таких пунктів у всій Імперії налічувалося сім: сюди звозили безруних, а коли набиралася достатня кількість, їх відправляли далі — до останньої точки, у Підземне місто.

Бюро Імператорського двору майже не охоронялося — у цьому не було потреби. Визволяти безруних означало виступити проти Імперії. Та всередині будівля не була порожньою: там перебували наглядачки, писарі, візники й кілька урядовців. Навіть монах був при них — молитвою проводжав безруних у дорогу та просив у Фатуму благословення.

Амадей дочекався глибокої ночі й, мов тінь, безшелесно пробрався всередину. За столом при вході, спершися на руку, дрімала жінка. Полум’я лампи відкидало на стіну її нерівну тінь. Із глибини двору долинали втомлені зітхання й позіхання слуг, та дитячих голосів слух цілителя не вловив.

Він обережно ступав по стиках дощок підлоги і зазирнув у перші ледь відчинені двері. Це була не та кімната… Тут утримували старших дітей — наче злочинців. На ногах у них поблискували ланцюги, руки були перетягнуті мотузками. Уздовж стін — кілька грубих підстилок, де тулилися по троє-четверо. Латанні ковдри, що навряд чи могли зігріти холодними ночами, і миска з водою, поставлена просто на підлогу, немов для звірів, ані як для людей. Амадей вдивився в їхні обличчя: наймолодшому було не більше восьми. Дівчатка й хлопчики впереміш, збившись докупи, спали глибоким сном.

Як би йому не хотілося допомогти, він розумів — піти проти закону означало беззаперечну смерть. І не лише для нього: безруних чекала б та сама доля.

Амадей беззвучно вийшов із кімнати й зазирнув у сусідню. Тут спали немовлята — зовсім крихітки. Приміщення було довгим залом, уздовж стін тягнулися ряди вузьких ліжечок. Посередині стояли квадратні столи та підвісні ванночки. Біля вікна — довгий стіл із безліччю поличок під стільницею. На верхніх полицях охайно лежали пелюшки, ковдри та рушники; унизу — пляшечки з настоями, мотки марлі й кошик із сушеними травами, певно, для купання.

Повна тиша огорнула Амадея так, що він чув власне серцебиття. Дивно — немовлята ж рідко бувають такими спокійними. Навіть у кімнаті старших дітей панувала мертва тиша.
Він підійшов до найближчого ліжечка й обережно приклав палець до шиї дитини. Пульс є — слабкий, але рівний. Дихання спокійне, ледь відчутне. Поряд лежало ще одне немовля — так само нерухоме, мов лялька.

«Напевно, їм щось підмішують у їжу, аби спали й не плакали… » — промайнуло в думках Амадея. У ту ж мить його погляд упав на міцну чорноволосу дитину. Майже ідеальна заміна. Майже. Якби не одна деталь, прихована під пелюшками, — точніше, її відсутність. Міняти принца на дівчинку було б занадто безглуздо — очевидна підміна.

Двійника, який би підійшов ідеально, не знайшлося. Залишалося сподіватися, що Старший цілитель не встиг розгледіти дитину або, з огляду на вік, не помітить різниці. На табличці над ліжечком була вказана дата народження: хлопчик з’явився на світ два тижні тому, але зовні майже не відрізнявся від принца, окрім волосся.
Амадей твердо вирішив діяти. Обережно зрізав трохи пушку з голови немовляти й дістав із внутрішньої кишені тоненьке пасмо темного волосся сина Нікаель.

Цілитель сплів волосся у долонях і почав накладати Перепліт — мистецтво, яким володів досконало, не раз міняючи речі місцями. Він вправлявся на тваринах, але ніколи не наважувався зробити подібне з людьми. Під час своїх досліджень Амадей зрозумів: Перепліт підкоряється суворим законам рівноваги. Обмін можливий лише між об’єктами схожих параметрів — форми, маси та суті. Неможливо поміняти місцями книгу й келих, кота й птаха — відмінність занадто велика. Лише те, що близьке за видом і вагою, відгукнеться на поклик магії.

Амадей глибоко вдихнув і стиснув у руках пасма волосся. Долоні обпікало так сильно, що повітря в кімнаті миттєво заповнилось запахом плоті й паленого волосся. Хлопець розтиснув пальці, і попіл злетів угору, закружлявши в легкому танці. Цілитель нахилився над колискою й завмер, затамувавши подих в очікуванні результату.

Риси обличчя немовляти почали змінюватися — і за мить стали іншими. Амадей стояв над дитиною, пильно спостерігаючи. Малюк розплющив очі, і їхні погляди зустрілися. Напруга спала, а легка усмішка торкнулася вуст цілителя — він упізнав принца: обмін удався. Коли його руки обережно потягнулися до дитини, та злякано схлипнула, і різкий плач розрізав тишу кімнати.