Обіцянка

Сонце, ще недавно танцююче на стінах, тепер здавалося далеким. Його світло більше не гріло — воно викривало. Поки Аякс ховався в лісі, позбуваючись тіла свідка, Івета знищувала інші докази. Вона одразу взялася до справи: витерла з підлоги калюжі крові, потім кинула окривавлені ганчірки біля ліжка — якщо хтось і помітить, їх легко можна буде видати за свої. Адже кров після народження дитини — справа звичайна. Потім вона підійшла до столу і взяла мисливський ніж чоловіка — той самий, яким він обробляє дичину, і той самим яким вчинив убивство. Лезо ще блищало. Івета опустила ніж у таз з водою, і кров розповзалася алими прожилками, розчиняючись у каламутній глибині. Вона діяла швидко, ніби слідуючи інструкції. Але в вухах все ще звучали слова чоловіка — «все буде добре». Порожні, крихкі слова. Ніби в цьому світі щось могло бути добре, коли на руках у тебе дитина без руни. Жінка ковтнула, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Тиша тиснула. Стіни зжалися, ніби намагаючись витіснити її назовні.

Малятко тихо зашевелилося, видавши ледь чутний писк.

— Тихо, рідненька… — прошепотіла вона, відчуваючи, як паніка вириває її з реальності.

Аякс все далі йшов у лісову гущавину. Там, куди не наважаться сунутися навіть досвідчені мисливці, чоловік залишив тіло. У надії, що кров привабить хижаків і вони швидко позбавлять його тривоги, він розвернувся і пішов, не озираючись. Під ногами хрустіло сухе гілля, повітря було свіже, пахло вологим ґрунтом і першими листями. Окривавлене простирадло, що ще липло до рук, не давало спокою — залишити в лісі було небезпечно, а нести додому в такому вигляді не хотілося.

Чоловік підійшов до озера, що потопало в легкому тумані. У теплу пору сюди приходили жінки прати білизну, а в посуху — носили воду додому. Зараз же, ранньою весною, озеро зустріло його дзеркальною тишею. Лід по краях уже розтанув, але вода обпікала шкіру холодом. Аякс опустив простирадло й почав терти, спостерігаючи, як алі плями розповзаються по воді.

Вода була холодна й колюча, ніби тисячі маленьких голочок впивалися в шкіру. Тремтіння пробігло по тілу, піднімаючись від кінчиків пальців. Повітря було настільки свіже, що під час вдиху обпікало горло. Чоловік довго відтирав плями, з силою, ніби міг разом із кров’ю змити й гріх. Але блідо рожевий слід не здавався, вперто проступаючи, ніби нагадування. Аякс випрямився, важко дихаючи. Вода, що стікала з простирадла, капала на вологу землю. «Краще, ніж було», — подумав він глухо й швидше попрямував до сім’ї.

Імператорський палац

Спокійно піднявшись із ліжка, без криків і істерик, Нікаель передала свого хлопчика в руки Амадея. І хоч доля немовляти не була вписана в Книгу, вона вже була вирішена — Підземне місто. Тепер це його дім, територія, де безруні ростуть, вчаться й пізніше працюють задля Імперії — так, принаймні, розповідають. Звідти ніхто не повертається, це квиток в один кінець. Кажуть, дітей там плекають, але вони живуть під постійним контролем. Вони не знають ані своє корення, ані іншого світу. Засуджені волочити жалюгідне існування слухняних рабів і жити за правилами, яких не обирали.

— Залиште нас! — Голос цілителя звучав владно, і це явно не було прохання. Слуги розбіглися з кімнати в паніці. — І нікому ані слова!

— Амадей… не знаю, наскільки ти наділений владою в цьому питанні, але прошу, допоможи моєму синові уникнути вигнання, — зібравши всю мужність, попросила Імператриця.

Амадей уважно вивчав її погляд. Зараз вона зовсім не нагадувала ту сором’язливу дівчину, якою він її колись знав. Перед ним стояла рішуча й сильна жінка, готова на все, щоб захистити найдорожче. Можливо, Нікаель могла б наважитися навіть на вбивство Морваста — але це була крайня міра. Ще тепліла надія, що добрий друг знайде інший шлях.

— Ніка… Ваше Високість.

— Гех… не треба. — прошепотіла вона. Імператор відрікся від неї, і формальності зараз були зайвими.

— Насправді у мене був план на випадок, якщо все обернеться подібним чином. Хоча, зізнаюся, я не думав, що Імператор здатний вчинити так із тобою… — твердо сказав цілитель.

Помітивши в її очах спалах болю, Амадей обережно доторкнувся до обличчя Нікаель. Його тепла долоня затрималася на щоці, перехопивши солоні перлинки, які зрадницьки котилися вниз. Вологі від сліз очі здавалися небесно-сірими, затуманеними й чарівними. Акуратний ніс набув рожевуватого відтінку, а щоки — легкого рум’янцю, що приховував слабкі веснянки на блідій шкірі. Один світлий локон прилип до щоки; Амадей ніжно підсунув його пальцем і заправив за вухо.

Нікаель знала, що друг дитинства ставиться до неї особливим чином, але не могла відповісти на це почуття. Не через те, що не розділяла його — а зі страху нашкодити йому. Як же їй хотілося затриматися в цих ніжних руках хоча б на мить довше…

Імператор торкався до неї рідко — лише на прийомах, де потрібна була присутність обох правителів, або в спробах зачати спадкоємця. Ні ніжності, ні тепла, ні навіть натяку на симпатію. З Амадеєм усе було інакше: один його дотик викликав мурашки, а від погляду частішало серцебиття. Але це був надто небезпечний зв’язок. Вона не хотіла стати причиною його загибелі.

Дівчина зробила крок назад, розриваючи солодкі обійми.

— Все добре, — ледве помітна усмішка торкнулася її губ. — Розкажи мені про свій план.

— Є один метод… — Амадей зам’явся, понизив голос і озирнувся. — Я нанесу йому руну. Особливим способом.