Чисте зап’ястя

Провінція Калуж, околиця

Сонячні промені заливали сільську кімнатку, від чого тінь смерті здавалася ще густішою. У їхньому світлі нервово стогнала новонароджена. Вона здавалася неймовірно тендітною, а тонка шкіра немов пропускала крізь себе промені.
Її пальчики здригнулися, і погляд ковзнув у бік батьків. На їхніх обличчях застиг жах... А причина тривоги ховалася в бездиханному тілі біля їхніх ніг.
Свідок. Та, що загрожувала зруйнувати їхнє крихке щастя. Сусідка, яка прийшла так невчасно, і та, що помітила відсутність руни на крихітній ручці. Та, що не стала б мовчати.

— Що нам тепер робити? Куди подіти її тіло? — голос Івети тремтів, майже перериваючись від клубка, що підкрадався до горла. — У нас був план, а тепер усе зруйновано! До вечора вся село спохопиться!

— Все гаразд, — сказав Аякс, сам ледве вірячи в ці слова. — Не хвилюйся, просто будь поруч із нашою донькою.

— А як же Вільма? — Івета не могла відвести погляд від тіла, серце стискалося від страху.

— Я віднесу її в ліс. Звірі розберуться самі. Ми на окраїні, ніхто з села мене не помітить.

Аякс швидко загорнув тіло в простирадло, кинуливши погляд на багряні плями на дерев’яній підлозі. Серце калатало, дихання було уривчасте, але відкладати рішення більше не можна було. Кожна мить коштувала надто дорого, тепер їхнє існування залежало від його рішучості.

Палац Імператора

Тверді стіни імператорського залу були розписані руками найкращих майстрів, кожен мазок перетворював камінь на живе полотно. Потужні колони пастельних тонів тяглися до високої, білосніжної стелі, немов підтримуючи саме небо. Підлога, відшліфована до дзеркального блиску, була покрита дорогими оксамитовими килимами, м’якими й важкими, як сама влада. Великі дзеркала в позолочених рамах відображали велич залу, подвоюючи її до нескінченності. І в самому центрі, немов сонце, від якого виходило все сяйво, височів золотий трон, усипаний коштовним камінням рідкісної краси — символ влади та могутності.

На цьому троні воссідав Імператор Морваст Верден — жорстокий і своєвільний правитель, звичний керувати долями людей з холодною точністю ката. Його серце не знало ні любові, ні жалю, а правосуддя його було гострим і різким, мов клинок.

Для підданих Морваст був іншим: прославленим мудрецем, справедливим суддею і вмілим дипломатом. Велика Імперія процвітала під його владою. Довгі роки він утримував довгоочікуваний мир між двома колосами — Мірданською Імперією та Імперією Заремар, — і саме за це народ шанував його як правителя, що несе рівновагу. Його промови надихали, його вчинки здавалися бездоганними, а легенди про його розсудливість передавалися з уст в уста. Та лише одиниці знали, що за цією сяючою маскою ховався морок, що руйнував його душу зсередини. У його серці таївся звір, жадібний до крові та влади. 

По довгому коридору імператорського палацу впевнено крокував цілитель Амадей. Високі стіни були прикрашені фресками, що розповідали історію великих перемог, а важкі смолоскипи, вмуровані в камінь, відкидали тремтливі язики світла.

Амадей не поспішав, його крок був розміреним і спокійним, немов він точно знав, що дорога попереду належить лише йому. Він не боявся зустрічі з правителем — у глибокому погляді його зелених очей не було ані тіні розгубленості. На відміну від інших придворних, що схиляли голови при одному лише імені Морваста, Амадей зберігав внутрішню свободу. Він знав те, що приховував сам Імператор. За блиском корони, за золотим троном і легендами про справедливість стояв чоловік, чие серце стискав страх. Страх перед тими, хто жив поза долею — безруними, непідвладними Книзі. У цьому світі руна визначала шлях, але ті, хто народжувався без неї, не були сковані передбаченням. Вони могли обирати, змінювати і порушувати встановлений порядок. І саме за цю свободу вони не мали права існувати в очах Імператора. Адже одного дня Морвану відкрилося пророцтво: людина без руни займе його трон, і ім’я роду Верден впаде в тінь забуття.

Амадей бачив це ясніше за інших. Він знав, що в глибині душі імператор залишався полоненим пророцтвом, і саме це знання надавало йому сили. Цілитель вирізнявся серед місцевих не лише здібностями, але й зовнішністю: кремезний, що незвично для людини, чиї дні проходять за зціленням, приготуванням відварів та вивченням старих трактатів. Його хвилясте волосся відливало холодним сріблом, а в зелених очах відбивалася глибина пережитих таємниць. Дев’ятнадцять років тому він з’явився у палаці у віці приблизно семи років, ніхто не знав, звідки прийшов хлопчик, але, побачивши його незвичайну кмітливість, один впливовий аристократ взяв його під своє покровительство. Відтоді Амадей жадібно вбирав знання, немов його розум був створений для лікування і науки. Однак ходили наполегливі чутки, що Амадей володіє чимось більшим, ніж просте лікування. Його вміння зупиняти біль і рятувати людей буквально з порога смерті здавалося надто неймовірним, щоб бути лише плодом знань. Але звинуватити цілителя в чаклунстві ніхто не наважувався. Амадей був надто цінним для імперії. Він рятував життя впливових людей, лікував тих, кого вже вважали приреченими. Втратити такого цілителя означало б втратити дар, даний самою долею. 

— Ваше Імператорське Величество, Імператриця сьогодні народить! — поклонившись, сповістив Амадей. — Вона наказала повідомити вас, сподіваючись, що ви будете поруч.

— Буду поруч. Очікую, що Нікаель мене не розчарує, як її попередниця, — на секунду задумався імператор, згадавши ім’я своєї колишньої дружини, але відразу відмахнувся, розуміючи, що це більше не має значення.