Глава 19. Вже кінець?

У селищі була погана погода, дув сильний вітер. Я, Ройс, Воргот, Олексій та гріхи йшли полем до будинку баби Марфи. Відбувався начебто апокаліпсис, люди поховались у своїх домівках, але мої бабця Клава та дідусь Жора, згодом, пішли за нами. Ми зібрались навколо лігва сектантів. З хати повибігали штучники з якими і почалася наша битва...

Ройс спокійно пробивав нападникам спини, Воргот ламав шиї, гріхи використовували свої сили, а домовики тримались біля мене. Олексій зробив щит, захопивши територію хати баби Марфи, щоб природа села не постраждала, з утворенням щита йому допомагала бабця Клава.

Всі були готові до битися, домовики викрикували: «Нате!» й оббризкували водою штучників. Я атакувала нападників підручними засобами, все що попадалось мені під руку – те й жбурляла, бо поки що мені не треба використовувати ту силу.

З хати повиходили відьмаки, дуже сильні, треба було працювати в парах, щоб вбити одного. Було дуже складно. Гнів вже не стримував вогонь зі своїх рук, Зневіра ламав шиї, дуже спокійно, меланхолійно пересуваючись. Гордість билась своїми ногами, бо у цьому вона була сильніша. Олексій створив декілька сфер аби нікого не поранили під час бою.

Небо почервоніло…

-Вони викликають його! – крикнув Олексій.

-Відходимо! – скомандував Гнів.

Ми відбивали атаки штучників, які ще більше наступали на п’ята. Тоді я вже не стримувала свою силу, блакитне полум’я з’явилось й почало душити усіх нападників, я контролювала силу, бо якщо переборщу, можу знепритомніти.

Вітер посилився…

Почала з’являтись постать з моїх снів. На його долонях палало полум’я. Він дивився на усіх присутніх з висока, з хати вибігли залишки живих сектантів й почали вклонятись йому, це його не порадувало.

-Навіщо ви мене призвали, бридкі відьми?! – говорив він подвійним голосом.

-Все для вас, дайте нам сили й ми будемо господарювати над цим світом! – крикнула баба Марфа.

Ми застигли в очікуванні подальших дій. Коли Вогнус подивився на мене, я помітила його людський погляд, його обличчя… Він когось мені нагадує…

Розгнівана істота схопила бабу Марфу й спалила у своїх руках заживо. Інші відьми намагались втекти, але своєю величезною рукою він зупинив їх, вони всі, як новорічна гірлянда, загорілись. Чулись страшні крики, вони просто горіли! Горіли до кісток відчуваючи усе, всю біль! Від тих криків я закрила вуха. Небо почало ставати сірішим, велика рогата істота почала перетворюватись на людину, і тією людиною був…

-Андрій? – я підійшла до нього. – Увесь цей час ти їм був?

-Так, дівчино, - він зітхнув, - я гадав ви будете намагатись зупинити мене, але чому не вбиваєте зараз?

-А ти заслужив? – до нас підійшов Воргот.

-Ворготе, я хочу додому, до Пекла, - Андрій опустив голову, - але ви врятували село, якби не щит, я б усе тут спалив…

Пророцтво знову було переписано:

-А що було далі, ви дізнаєтесь завтра, - закінчивши розповідь я закрила книгу.

-Ну-у-у-у, тітко Тоню… - завив Паша.

-Будь ласочка, - на мене подивилась Олеся.

-Ні-ні-ні, завтра усе дочитаємо, - я посміхнулась й вимкнула в кімнаті світло.

-Дякую, сестро, що зайняла їх після дня народження, - Міша обійняв мене.

-Бувай, братику.

-Ройс вже чекає? – він посміхнувся.

-Чекає, - я вийшла з квартири.

-"Історія не має чіткої розв'язки, племіннички..." - замислилась я й сіла у авто, там, посміхаючись, мене зустрів Ройс...