Глава 17. У пошуках.

Я сиділа на кухні, попиваючи свіжу каву, одним вухом слухала новини, які дивився дідусь Жора. Йому було краще, він виходив з Баком до лісу, працював зі своїми гарбузами, бабці вдома не було, домовики сказали, що пішла з Баком за травами.

-Університет імені Олеся Гончара зачинили ще на два тижні, в зв’язку з пожежею, яка сталася з невідомих обставин. В університеті знайшли два мертвих тіла, але це були не студенти, їх ніхто ніколи не бачив. Поліція ніяк не коментує це, - передавали по новинах.

-Це ж були нелюди? – спитав мене дідусь, відклавши свою улюблену газету.

-То були чорти, вони тоді напали на Мішу та Лізу, потім один з них намагався мене вбити…

-Ох онучко, - зітхнув дід.

-Все нормально, я вже звикла, - відмахнулась я, відпивши трохи кави.

У двері хтось постукав, дідусь встав з дивану й пішов до них. Коли двері відчинились, у хату «залізла» голова Ройса, я одразу розвернула голову до своєї чашки, ніби не помітила його. Дідусь провів «гостя» до вітальні.

-Дякую Жора, - чорт підійшов до мене, - привіт Тоня.

Він нахилився до мого вуха, я вскочила зі свого стільця. Чорт почав сміятись, а дідусь повернувся до дивану, сівши, почав знов читати газету. Я відійшла до холодильника, Ройс стояв, спершись на стілець й хитро поглядав на мене.

-Ще раз так зробиш, - не відвертаючи від чорта голови, рукою почала шукати якийсь столовий прилад або посуд, взагалі, що під руку попадеться.

-Виделку мені в око всунеш? – пошуткував він.

-Не хочеш в око, можу в інше місце, - я покрутила виделку у руці, поставивши чашку на стіл, підійшла до чорта й подивилась на нього, - чого ж прийшов?

-Які ми самовпевнені відразу стали, - посміхнувся чорт потягшись рукою до моєї руки, в якій я тримала виделку.

Я заховала руку за спину, Ройс знову засміявся. З другого поверху вибігли, тягнувши за собою багато товстих та старих книжок, домовики.

-Тоню-ю-ю, - гукнув Хома, який перший добіг до мене.

-У деяких книгах написано про культи відьом, і кому вони «служать», - на ходу, задихаючись, йшов до мене Веня.

-А щось про Вогнуса там є? – спитала я хлопців, погладивши по голові Хому.

-Це що за біс? – здивувався Хома.

-Як раз з них, я щось чув про нього…Напівлюдина, напівдемон…Чи щось таке, - дідусь повернувся до нас.

-Мені уві сні так само сказали, але яка в нього сила, чим він такий небезпечний, не сказали… - я поглянула на Ройса.

-Може у твого відьмака спитаємо?

-Він чаклун, - пробубоніла я, - і він не мій, Олексій вчитель.

-Без різниці, може цей книжковий хробак знає щось про «Вогнуса», ім’я, здається знайомим, - сказавши це, чорт взяв мене за руку, швидко протараторив: До зустрічі, домовички, дід Жора.

Й ми телепортувались. Опинились ми у незнайомому мені місці, було багато книг, пилу. Книжкові шафи…Може у бібліотеці? Поки я обережно розглядала книги, Ройс влаштовував хаос у приміщенні, повернувши голову на гуркіт, побачила як Ройс одним пальцем відштовхнув одну з книжкових шаф, і ті які стояли поряд, наче доміно попадали слідом. На цей шум прибіг Олексій Степанович.

-Тоню? Ройс? – його окуляри були набакир, а волосся розпатлане.

-Олексію, вибачте, - я підійшла до Ройса й дала йому запотиличник.

-Приві-і-іт відьмаче, - «привітався» чорт, - нам тут твоя допомога потрібна.

Олексій, заспокоївшись, видихнув.

-Яка саме?

-Ви щось знаєте про Вогнуса? Що це за істота, бо з домовиками ми нічого про нього не знайшли…

-Може десь і є, треба подивитись чаклунські книги, - сказавши це, чоловік почав передивлятись книги.

Ми йому допомагали.

-Зілля? – гукнув Ройс.

-Ні.

-Історія відьом? – спитала я.

-Ні.

-Міфічні істоти і де їх знайти?

-Ні.

-Темні чари? – перепитала я.

-Ні, - тиша, - ні-ні-ні, так-так! Неси сюди!

Я підійшла до Олексія, який сидів у горах з книг. Він взяв у мене з рук книгу поправляючи окуляри. Ройс продовжував вчиняти хаос, а я бігала за ним зупиняючи його. Потім нас гукнув Олексій.

-Дивіться, у Пеклі, є бібліотека там знаходяться списки та записи про усіх чортів, та їх види, - зачитав нам чоловік.

-Треба в Пекло, - я звернулась до Ройса.

-Ні-ні-ні, тобі туди не можна, ти ж людина, можеш залишитись там назавжди, - притримав мене чорт.

-Ні, я все одно піду з тобою, і ти мене не зупиниш, я теж хочу знати про цього Вогнуса.

-А я пошукаю щось ще у своїй бібліотеці, йдіть, - сказав Олексій й поклав мені у долоню хрестик, - про всяк випадок.

-Ти божевільно хоробра, Тоню, - посміхнувшись, Ройс взяв мене за руку.

Ми опинились у Пеклі…

-Тут тобі не буде спекотно, тільки душам, які спокутують тут свої гріхи, - пояснив мені Ройс.

Чорт вийшов вперед й відчинив великі залізні ворота Пекла. Я дивилися навкруги, ніби знаходжусь усередині вулкану: повсюди лава, вогонь, лавові гейзери, все з чорного каміння. Пройшовши трохи далі, побачила, що на стінах подекуди висіли ланцюги, чулися крики грішних душ. Людським душам було не весело, а от деякі чорти веселились, глузували. Було багато кам’яних арок, в одній – люди варились у котлі, в іншій – сиділи за гратами, в клітинах, немов тварини. Деякі люди були в кайданах й працювали, як ув’язнені, але вони ж і справді були ув’язнені тут, за свої гріхи. Ройс спокійно реагував на істеричні крики, які відлунювали по всьому Пеклу.

-«Звісно, це ж його дім, він живе тут, чому я дивуюсь?» - заспокоювала я себе.

-Боїшся? – посміхнувшись до мене, запитав.

-Ні, але крики дуже сильно б’ють по вухах, - знову пролунав істеричний крик і я прикрила вуха руками, - вони дуже страждають…

-Люди самі винні в цьому, тут багато самогубців, тих кого вбили, але їх душа була не чиста, і ті хто загинув випадково, але мали своїх скелетів у шафі.

-Як гадаєш, я потраплю сюди? – випадково спитала.