Глава 13. Душа.

Я з батьками відразу почала збиратись до села. Повідомила про це Олексію Степановичу, він сказав, що подзвонить мені для оголошення результатів. Мати дзвонила на роботу, щоб відпроситися, а тато дзвонив усім знайомим лікарям. Міша тоді вже їхав до університету й не зміг поїхати з нами – екзамени. Доїхали ми до села дуже швидко. Мати дуже хвилювалась й була на зв’язку з бабусею.

Погода в селі дуже змінилась: похмуре сіре небо, було похмуро, дув сильний вітер. Тато дуже швидко припаркувався біля будинку. Мати вибігла з машини й з гуркотом відчинила вхідні двері.

-Тоню, йди з нею, я зараз, - сказавши, тато почав комусь дзвонити.

Я побігла за мамою, у вітальні сиділа баба Марфа з Марком, вони сиділи за столом й мирно пили чай.

-Де мама? – спитала моя мати.

-Клава у кімнаті біля сходів, - здивована баба подивилась на нас.

Мама побігла туди, зносячи все на своєму шляху.

-Привіт, Тоня, - спокійно привітався Марко.

-Не до тебе зараз, - обурилась я й побігла до бабці.

У тій трав'яній кімнаті, де я лікувала Лізу, бабця змішувала якісь трави, вона не одразу помітила нас.

-Мамо, - гукнула її моя мама.

-Доню, - бабця підійшла до неї й обійняла.

-Як він? – спитала вона.

Бабця не відповіла, а почала плакати.

-Погано… - тихо прошепотіла.

-Я до нього, - сказала мама й пішла на другий поверх.

-Тоню, залишся будь ласка,  - звернулась до мене бабця.

Через стінку ми почули, як мати трохи роздратовано розмовляла з бабою Марфою. Бабця подивилась на мене, я й сама вже недолюблюю їх, бо вони з того культу.

-Бабцю, якщо хочеш зі мною поговорити про це, краще без цих двох, - прошепотіла.

-Чому? – бабця здивувалась.

-Тому, - вона погодилась.

Ми з бабусею пішли на другий поверх, у кімнаті на ліжку лежав дідусь Жора, а біля нього сиділа й тримала за руку мама, батько розмовляв з лікарем.

-Тоню, - він радісно подивився на мене.

-Дідусю, - я підбігла до нього.

Я доторкнулась до його руки – відчула, що він дуже ослаб. Бабуся говорила мамі, що водила його до їхніх лікарів, але вони нічого не можуть зробити. Мати вилаялася на лікарів, сказавши, що знайомий тата, може допомогти. Дідусь не хотів, щоб його везли до лікарні, але під нашим напором погодився. Батьки сказали мені бути поряд з бабусею, за кілька хвилин до хати приїхала швидка й забрала дідуся, а мати з татом поїхали на авто за швидкою. Біля виходу виникла перепалка між мамою та бабою Марфою, але під поглядом бабці Клави, стара замовкла. Батьки вже поїхали, а ті ще залишались вдома.

-Тримайся подруго, - сказала баба, - я з тобою.

Бабця на це лише кивнула. Марко стояв біля мене й дуже набридливо дивився на мене, бабця це помітила.

-Я хочу побути з онучкою, - бабця взяла мене за руку.

-Добре, - посміхнулась баба, - бувай.

І вони пішли. Бабця повела мене до трав’яної кімнати – там ми почали нашу розмову, до нас прийшли домовики. Вони дуже зраділи, побачивши мене, але шкода, що при таких обставинах.

-Він помирає, Тоню, - вона сумно подивилась на мене.

-А Лазар? – спитала я.

-Він не зміг, - вона опустила голову, - Марфа теж не змогла, ніхто не зміг, одна надія – ти.

-Я не зможу, не зможу, - нервувала я.

-Чому? Ти же можеш, - зі сльозами на очах подивилась на мене.

-Не можу! – заплакала. –В мене немає сил!

Домовики переглянулися, бабця підійшла ближче й взяла мене за плечі.

-Є, ти ж вилікувала Лізу! – вона зраділа.

-Немає! Її забрали! – я вирвалась з її рук.

-Хто?! – обурилась.

Я довго стояла й думала: «Говорити чи ні?» Що буде коли я скажу їй? Як вона відреагує? А домовики? Настільки заглибившись у свої думки, я не відразу почула як вона звернулася до мене…

-Тоню, хто? – вона виглядала стурбованою.

-Твій майбутній «кавалер»! – крикнула я. – Вони схопили Себа, а коли я пішла його рятувати – Марко забрав мої сили!

-Стривай, вони це…

-Клятий культ, - вилаялась я.

-Марфа… - бабця розлютилася. – Стара гадюка!

Бабця такі прокльони на неї слала, що вуха можуть зів’яти від їх кількості, Веня намагався її заспокоїти, потім вона підійшла до мене й почала роздивлятись зниклий малюнок на моїй руці.

-Розповіси мені, - вона поклала руку на моє плече.

-Добре, - ми присіли на лавку, яка знаходилась у кімнаті.

Я почала їй розповідати усе що відбувалось. Від початку й до кінця: як я врятувала Тимофія, як звільнила душу Меланії, як познайомилась з Себом та гріхами, як вони допомагали мені, як я зустрілась з братом Себа – Ройсом, і як я його рятувала. Бабця та домовики слухали не сказавши жодного слова. Потім розповіла про напади в місті, знайомство з чаклуном Олексієм, як я зустріла у місті богів, як рятувала студентів від самогубства.

-Ти навіть без сил боролась з ними, - Хома захвилювався, - вибач, що не поїхав з тобою.

-Цей Себ… - обурився Веня.

-Він невинуватий, просто я швидко прив’язуюсь до людей, - я була спокійна, - дякувати Ройсу, що він багато разів рятував мені життя.

-Чому ти раніше не розповідала? – бабця ніби прокинулась.

-Від цього щось би змінилось? – опустила голову.

-В тебе не забрали б силу, - замислився Веня.

-Так, забрали б у когось іншого, - закивала я, - краще я залишусь без сил.

-Бідна онучко, справді, не треба було вас кликати сюди, - бабця засумувала, - ти багато чого пережила, мені шкода, що так сталося.

-А якщо це доля? – всміхнулась я, - Симаргл щось про це казав.

-Але не все ж збувається, іноді долю можна змінити.

-Я б хотіла змінити тільки одне – щоб дідусь вилікувався, бабцю, а як це сталося?

-Йому щось наснилося й він почав відчувати задуху, потім прийшла ця стара змія, і йому трохи полегшало…

-Це може бути наворожено?

-Тепер знаючи про цю стару відьму, думаю що так, - бабця була розлючена на свою «подругу». – Культівська відьма!