Глава 9. Я намагалася врятувати твою злу душу...

Я знаходжусь у лісі, спереду стоїть хатина, а звідти чуються крики – вбігаю туди. Довгий коридор стіни та підлога зроблені з темного дерева, йду, від моїх кроків скрипить деревина. Крики погано чути, вони ніби віддаляються. Бризки якоїсь речовини… Пахне як у церкві. Роздивляюсь навкруги, а там: безліч дверей, моторошні паперові ляльки, ланцюги, на стінах висять засушені трави. Тепер я не чую криків, але запах…Запах кориці – це ж Севастіан! Поруч є двері – з гуркотом відчиняю, але там порожньо, двері навпроти – не відчиняються. Прислухаюсь до аромату кориці, але заважає ладан.

Себ… Де ти?

Біжу по коридору, він занадто довгий, двері самі по собі відкриваються й заважають пройти: б’ють по плечах, спині, тілу. Я продовжую йти по сліду кориці, це близько, відчуваю. Бачу світло - широка арка по правому боці стіни, тихенько підкрадаюсь.

Коли я підійшла до того «входу» побачила, що Севастіана повісили посеред кімнати на ланцюги за руки й ноги. Він не мав верхнього одягу, на його торсі було безліч шрамів зі свіжою кров’ю. Його голова була опущена, я не бачила його обличчя, волосся було вологе й закривало його очі. Він тяжко дихав. Кімната була вся у ланцюгах, маленьке віконце, яке світило Себу в спину. Поряд з вікном стояв стілець, на якому лежали різні трави. Підлога, Себ – мали сліди води. Святої води? Потім придивилась – у Севастіана були опіки майже по всій шкірі.

Я підійшла до нього ближче – він підняв голову й дивився на мене яскравими червоними очима. На лівій стороні обличчя, на лівому оці був великий шрам, з нього текла кров.

-Тоню, - прошепотів він.

-С… - я не змогла назвати його ім’я!

-«Що це?! Що не так?!» - я підбігла й намагалася зняти ті ланцюгові наручники.

По спині пробіг холод – хтось стоїть позаду мене.

-Біжи! – щосили крикнув Себ, але я не встигла нічого зробити.

Мене взяли за шию. Я не могла поворухнутись, ніби паралізувало. Хтось посміхнувся. Мене відвели трохи далі від Себа й тримали за плечі дві людини. Вони були у довгих накидках й з масками на очах, щоб я не бачила їх. Той, що схопив мене за шию підійшов до мене, мовчки став з лівого боку й повернувся спиною. Він щось дістав – то була пляшка з рідиною, напевно з водою. Незнайомець почав бризкати неї по Себа – той закричав, а я не могла нічого зробити, лише дивилась як його катують.

-Ні! – до мене повернулись сили, я почала вириватися, - Воргот!

Я різко розплющила очі. Біля мене сиділи перелякані бабуся та дідусь і Міша. Мої очі бігали по кімнаті, відчула сильний запах кориці, тому вскочила с ліжка й почала збиратися.

-Ти куди зібралась? – запитав в мене дідусь.

-Друга рятувати, - пробубоніла я й почала збирати волосся.

-Якого ще друга? – Міша підійшов до мене.

-Севастіана, - я відійшла від нього.

-А звідки ти знаєш, що з ними щось сталося?! – Міша схопив мене за руку.

-Наснилося! – не витримала я, - Як тільки я сюди приїхала, ці бісові сни не покидали мене ніколи! Вони завжди збуваються! Завжди щось віщують!

Мої емоції спалахнули з новою силою, по щоках потекли сльози. Малюнок на руці почав пекти знов, я схопилася за зап’ястя й подряпала майже до крові. Байдуже тепер на те, що Міша дізнається правду, байдуже, що бабуся та дідусь будуть знати про мої «прогулянки». Якщо я не встигну врятувати Себа…Я ніколи не пробачу собі…

З-під ліжка вилізли домовики, один Міша здивувався й підскочив до мене, наче обороняв. Хома та Веня підбігли до мене й почали ридати, мені довелося сісти навпочіпки і обійняти їх.

-Ми підемо з тобою! – завив Веня

-Не відмовляйся від на-а-а-ас! – Хома взяв мене за руку.

-То ти, все ж таки, знаєш про все, - до нас підійшла бабуся.

-Нащо ти покликала їх? – обурився дідусь на бабцю, - Щоб вона допомогла з відьмами, які тут століттями живуть?! Нащо дівчину губиш?

-Ні діду, я могла б проігнорувати це, але… - я не домовила.

Міша стояв і нічого не розумів.

-Що це в біса таке?! Якого?! Чому ти мовчала?! – злився брат.

Дідусь підійшов до нього й поклав руку на плече.

-Напевно не хотіла, щоб ти постраждав десь, - аж з язика зняв.

Бабця Клава склала руки й пильно подивилась на мене.

-Чому ти вирішила, що йому зараз потрібна допомога? – спитала мене вона, - Сон може віщувати не тільки сьогоднішні події.

-Інтуїція, - запевнила я.

-Ти спочатку перевір його, потім підемо його рятувати, - бабуся запросила діда на вихід.

Вони вийшли. У кімнаті я залишилась з Мішею та домовиками.

-Невже ти мені не довіряєш? – образився брат.

-Я просто не хотіла вплутувати вас, а особливо тебе, - поглянула на нього.

-Не видумуй, - він поклав руку на моє плече, - якщо чесно, давай підемо зараз і без них.

-Оце так! – насміхалась я, - Бунтуєш проти них?

-Пішли вже, бунтівниця, - він потяг мене.

Спочатку я вирішила перевірити Себа у тому домі. Коли ми з Мішею та домовиками вже підійшли додому, не відчувала аромату кориці.

-Може його не має вдома? – я відчинила вхідні двері.

-Звідки ти знаєш?

-По запаху, - спокійно відповіла й впевнено зайшла всередину.

-Як це?

-Вона відчуває аромат кожної істоти, - пояснив Хома.

-Як собака, - посміхнувся брат.

-Вона раніше так само і говорила, - цитував Веня.

В будинку нікого не було, після вчорашньої бійки – все залишилось як було: все було розкидане, битий посуд і вікна, вибиті двері на другому поверсі. Він нічого не прибирав, але дещо привернуло мою увагу. На одній із стіни були сліди від води, як у моєму сні. Я підійшла ближче й провела рукою.

-Ще свіжа, - я звернулась до хлопців, вони роздивлялись навкруги й дивувались з безладу, який був у будинку.

Я побігла на другий поверх, бо відчула знайомий запах. Забігла у дальню кімнату: у ній не було світла і меблі було розставлено так, що можна було зламати собі ноги. Вікно, на диво, було ціле й забите дерев’яними дошками. Двері зачинились.