Глава 7. Добіжи до води.

Двоє розлючених домовиків висіли на штанах чорта, він, до речі, дуже кумедно намагався струсити їх зі своїх ніг. Але домовички вчепились хваткою мерця, я думала, що вони відірвуть йому штани і буде: «Штани перетворюються в елегантні шорти.» Я б так і сиділа й дивилась на цю ситуацію, але, домовики поповзли вгору по штанях Себа. Він завмер, стоячи майже біля дверей.

-Так все, брейк! – я підскочила до хлопців і стягла домовиків з чорта.

Він кивнув і почав поправляти свій одяг. Хому я взяла на руки, він вчепився у моє плече як мала дитина, а Веня стояв переді мною і схрестив руки на грудях. Домовики загрозливо дивились на чорта, а він не розумів: за що йому такий подарунок.

-Ось так ви зустрічаєте рятівника своєї подруги? – він посміхнувся.

-Чортяга, пішов звідси! – буркнув Веня.

-Відчепись від неї, - пробубонів Хома і міцніше вчепився в моє плече.

-Хлопці, годі, - я спустила Хому.

Домовики стали біля моїх ніг у атакуючій позі. Я стала перед Севастіаном й витягла руки вперед.

-Не чіпайте його, він мене вже двічі врятував, - швидко заговорила я.

Себ вийшов з-за моєї спини.

-Це Севастіан, завдяки йому я зможу допомогти Меланії, - пояснила.

-Ти йому хоч душу не продала? – Хома примружив очі.

-Було б видно, - звернувся до нього Веня.

-Андрія допомогли знайти гріхи, все нормально.

-ЩО?! – промовили обидва домовика вголос.

Знизу почулися кроки – всі притихли. Себ заховався за дверима, Хома та Веня залізли під ліжко, а я не довго думаючи, стрибнула на ліжко і за мить була під ковдрою. Двері в кімнату відчинились, схоже зайшла бабуся. Її кроки я добре відрізняю від дідових, вона підійшла ближче до мого ліжка. Я чимдуж заплющила очі, видаючи себе за сплячу. Ще кілька секунд – і вона пішла. Я почула видих Себа, згодом з-під ліжка вилізли домовики.

-Треба тихіше, - зашепотіла я.

-Вона, напевно, вже здогадалась, - Себ сперся на тумбу.

-Звісно, тебе, чорт, можна добре відчути, - забубонів Хома.

-Хома, - Веня зупинив його.

-Де ж той Андрій? – спитав мене Хома.

-В якійсь хаті в глибині лісу…

-Я знаю де це! – радісно мовив Веня, знижуючи голос, - І ми підемо с тобою!

-Є-ні, з нею піду я, - Себ подивився на мене.

- Тобі-то навіщо? – обурився Хома.

-Розумієте, - загадково й глузливо почав чорт, - Тоня сама погодилася мені допомогти знайти частину моєї сили.

Домовики глянули на мене.

-А що такого? – я глянула на домовиків, - Далі розбирайтеся самі, я спати, тільки без бійок, а особливо у моїй кімнаті.

Веня укрив мене ковдрою, а Хома причепив ще один ловець снів. Домовики вийшли, а Себ стояв біля виходу:

-Я сподіваюся, ти не з’явишся у моєму сні знов, - з насмішкою промовила я.

-Сподівайся-сподівайся, - він посміхнувся та пішов.

Знову дивний сон…Я ніби в акваріумі, але я не відчуваю води. Знайомий аромат, морський бриз – це Меланія. Дівчина стояла спиною до мене, вона була уся в білому й наспівувала якусь мелодію:

-Навіки горе отця... – я впізнала ту пісню, дівчина зупинилась, - Утоплениця, я утоплениця?

Я не розуміла до кого вона звертається, підходячи до дівчини ближче мені ставалось моторошно, бо я не бачила її обличчя.

-Ні, ти не утоплениця, - озвалась я.

Дівчина трохи повернула голову в мій бік, але її лице прикривало довге чорне волосся.

-А вони кажуть утоплениця…

Самогубця…

Не роби цього…

Не підходь…

Ні!

По всьому приміщенні я чула голоси, вони викликали мурашки по шкірі. Ставало дуже страшно. Я відчула чиюсь негативну емоцію. Мене зігнуло навпіл, я схопилася за голову.

Не будеш моєю - будеш нічиєю!

Здавалося, що цей голос звертався до мене. Я ледве трималась на ногах, голова дуже боліла, ніби в ній стирчало тисячі голок. На щоках з’явились сльози від болю. Я бачила видіння:

Я стою біля озера й дивлюсь у воду у відбитті: я у весільній сукні, а ззаду до мене почав підходити якийсь чоловік. Я різко розвернулась, але я не можу контролювати своє тіло, хтось робить це за мене! Я тільки бачу як він штовхає мене у воду, але я не можу плавати і сукня заважає. Я потопаю! Ні! Допоможіть! Хто-небудь!

Ні-і-і!!!

Відлунням пролунало в моїх вухах. Я сиділа на підлозі голова не проходила, тіло горіло. Я глянула на Меланію, вона повільно стала розгортатися і йти до мене, але я дивилася в підлогу і не бачила її обличчя. Дівчина сіла на коліна і взяла мене за руку.

Тепер ти розумієш...Ти бачила...

Я глянула на неї: у неї було рум’яне живе лице. Наче вона була живою, але все змінилось коли мені стало легше. Її лице побіліло, очі були чорного кольору, повністю, без зіниць. Синці-западини під очима, виснажене худе обличчя де були чітко видні вени, губи були сині. Вона була мерцем ...

Раптом вона почала сміятися, істерично, ненормально сміятися. Вона вскочила, відійшла та почала триматись за голову. Я трохи відповзла від неї.

Я самогубця! Самогубця! Я втопилася сама! Ха-ха-ха!

Дівчина повернулась до мене. Її божевільне очі дивились на мене. То була не вона, наче хтось вселився в неї. Я придивилась до її сукні й побачила навколо неї темно-синій дим.

-Ти не Меланія, - я підвелася й стиснула руки в кулаки.

Вона засміялася, її голос спотворився: було чутно подвійність голосу. Сміх був мерзенний, кидав в тремтіння, було моторошно. Дівчина стояла не природньо, наче вона була маріонеткою. Але чиєю?

О-о-о-о ти здогадалась!

-О-о-о-о ти здогадалась! – істота посміхнулась, її посмішка була знівеченою.

Подвійний голос, жіночий та…Чоловічий! Якщо це чорт, то який і як він опинився у моєму сні? Малюнок заболів, я вчепилась у зап’ястя, щоб не показувати руку.

-Хто ти? – я дивилась істоті у вічі.