Глава 4. Лісова зустріч.

Наступний ранок для мене видавався тяжким. Баба Клава продовжила розмову про тих привидів і маєток, а дідусь намагався взяти з собою мене і Мішу, він хотів нам щось показати. Батьки поїхали до магазину на прохання бабусі, і виявляється, що мати і тато трохи пізніше поїдуть у місто – по роботі.

Бабця ще згадала, що до нас, а тобто до мене, прийде «гість». І я повинна о шостій годині вже бути вдома. Ще чого! Ми з домовиками домовились піти до Лісовика, адже бабця не хоче мені розповідати про відьом, я намагалася її спитати – вона каже, що мене це не потрібно турбувати. А як втекти з хати після вчорашнього інциденту? І тому я пішла подихати повітрям, пішла до невеликої галявини, яка йшла аж до того лісу.

Я спокійно йшла до галявини, співаючи мелодію. Дув легенький вітерець, було не дуже спекотно.

Як завжди я зробила пучок, одягнута була у джинсовий комбінезон зі шортами, я ж не дурна одягати комбінезон-штани! На мені також була моя улюблена футболка, яка була синього кольору на ній був намальован Стіч.

Раптом я почула моторошний шепіт. Мій ніс уловив аромат вогню, здавалося, що хтось горів, але я чула голос, а потім чийсь крик! Хлоп’ячий крик! Я миттю побігла на допомогу, але ніякої гілки поруч не було, я знайшла декілька камінців. Схопила їх і побігла.

Переді мною стала картина: хлопець тікав від чорної тіні. Тінь мала роги і сяючі очі, ця тінь почала ставати чіткішою, мати оболонку. Я не довго думаючи кинула один камінь у істоту, влучила в один з рогів. Істота повернула голову і подивилась на мене. Я зняла свій кед і жбурнула у нападника.

-Пішов геть! – крикнула я на істоту, а той лише посміявся.

Хлопчик підбіг до мене і заховався за моєю спиною, я тримала в долоні ще декілька камінців та готувалась цілитись. Істота підходила ближче.

-Героїня! І хто ж тебе врятує? – істота насміхалась.

Він схопив мене за шию, мені забракувало повітря, але я так просто не здаюся! Не знаю чому, але я схопилась лівою рукою за його руки, намагалася прошкрябати йому шкіру, щоб відпустив. Але та сволота не відчувала нічого. Потім я вирішила і вдарила ногою по його куполам, той зігнувся навпіл і відкинув мене на землю.

-Маленька паскудниця, - істота шипіла від болю.

Який чорт мене смикнув підійти до тієї істоти і схопити її за зап’ястя? Я схопила істоту з моєї долоні заявилося світло, яке, схоже, палило зап’ястя тій істоті. Він кричав, але не міг поворухнутись. Я відчула в собі таку силу, що словами це не пояснити! Я була зла на ту істоту, схоже то був чорт.

-Палай, - прошепотіла я і ще дужче стиснула свою руку.

Чорт заверещав голосніше, його огорнуло червоне полум’я і нападник зник, вітер розвіяв його попіл.

Я так і продовжила стояти, тримаючи руку в тому ж самому положенні. Я не могла поворухнутись!

-«Якого дідька це було?!» - в моїй голові пролітали такі «культурні» фрази, що я намагалася не матюкнутися при тому хлопцеві.

Хлопчик підійшов до мене і поплескав по плечу. Я подивилась на хлопця: він не виглядав наляканим, а навпаки, він дивився на мене, як на супергероя коміксів!

-Отож правду кажуть, що супергерої поруч! – він радісно крикнув.

Я присіла навпочіпки і дивилася на хлопчика: худорлявий, русявий, з гарними блакитними очима, схожими на чисте блакитне небо. На ньому були джинси, кеди й футболка. Волосся було розпатлане, він виглядав, як хлопчисько-бунтівник. На його обличчі були подряпини, а джинси зазнали більшого гніту: розідрані, вимазані, з деяких подряпин сочилась кров.

- Ти як, хлопчику? – я спитала його.

- Мене врятувала чарівниця! Звичайно ж я у порядку! – він дивився на мене з широкою посмішкою, насправді радісною.

- Ніяка я не чарівниця, - я зітхнула. – тебе треба відвести додому, у тебе он які подряпини!

- Ні, ти чарівниця! А додому не треба, краще до діда, який у лісі неподалік живе, піти. Він допоможе! – хлопчик схопив мене за руку і потягнув за собою.

- А як тебе звуть? – поцікавився хлопчик.

- Тоня,

- А я Тимофій, - він гордо промовив своє ім’я. – друзі звуть мене Тьомою.

- Приємно познайомитись, - я посміхнулась йому, хлопчик посміхнувся у відповідь.

Мі прийшли до невеликого будиночку, мені він нагадував будинок гномів з «Білосніжки». Поряд з хатиною росли незвичні рослини, вони були яскраві, всіх кольорів. Туди попадало багато світла, це був світлий куточок у густині цього похмурого, містичного лісу.

З хати вийшов чоловік, в нього було довге волосся темно-зеленого кольору. Поряд з ним стояв собака чи вовк. Зовнішній вигляд цього звіра нагадував живе дерево, у звіра світилися очі.

-Доброго дня, діти, - у чоловіка був приємний голос.

-Допоможіть будь ласка, на Тимофія напала істота, він направив мене сюди, - я тримала за руку Тьому.

-Так-так, заходьте, - чоловік запросив нас у хату.

Усередині хата нагадувала хатину відлюдника, який полюбляє квіти. Ми з Тьомою сіли на лаву. Чоловік пішов по трави.

-Чому ти його дідом назвав, він доволі молодий, - я звернулася до хлопчика.

-Так простіше і свого імені він не називає ніколи, - хлопчик знизив плечима.

- Лазар, - до нас повернувся той чоловік. – дякую тобі дівчино, за те, що врятувала цього бешкетника.

- Тоня, - я назвала чоловікові своє ім’я.

Той легенько посміхнувся і повернувся до нас лицем. Він підійшов до Тьоми і приклав свої руки до ніг хлопчика. Лазар, щось тихенько шепотів, на якісь невідомій мові. Прямо на очах у Тьоми загоїлися всі рани і подряпини.

-Діду, можна я піду з вашим собакою пограю?

-Йди, - чоловік посміхнувся. – Тоню, залишся тут, будь ласка.

- Ви цілитель? – я не побоялася задати йому питання

- Майже, - Лазар подивився на мене. – Лісовик.

Мої очі, мабуть, мали розмір п’яти копійок. Ми з домовиками хотіли піти до нього сьогодні, а я тут сама, без них! Мене ж Хома пожарить!