Глава 2. Приїхали.

Я відчула чиюсь руку на лобі, напевно я розмовляла уві сні, і мене хочуть заспокоїти. Неважливо хто, я відчувала себе захищеною. Так би і пролежала весь ранок, але раптом з іншої кімнати пролунали крики мами:

 - Ми проспали!  - мама грюкнула дверима гардероба.  - Ти чуєш?

Вона зверталася до тата, якого і гарматою не підводиш, поки ЙОГО будильник не задзвенить.  Мама голосно цикнула, вона дуже любить вставати рано і робити все за складеним розкладом. А ось її батьки часто роблять все спонтанно, тому і подзвонили вчора ввечері зі словами: «У ваших канікули?  Приїжджайте до нас!". Мама ненавидить таку спонтанність, але все ж погодилася поїхати.

Судячи з тупоту вона біжить у ванну кімнату попутно вигукуючи:

 - Діма, збуди Тоню, Тоню, збуди Мішу, Мішо, збуди тата!  - вона забігла у ванну кімнату і зачинила двері.

Хтось став легенько трясти мене за плече, я відкрила одне око і побачила поруч з собою Хому.  Шишки на його лобі наче й не було, задоволений домовик дивився на мене.  Я перевалилася на інший бік, щоб перевірити свій будильник.

 - Ще рано, - тихо сказав домовик.  - ви повинні встати о 8 годині, а зараз 7 ранку.

 - Ха, це моя мама, - я посміхнулася.  - на це вона б сказала: «А раптом затори?!»

Я намагалася повторити її голос, думаю у мене вийшло.  Ми з домовиком похихотіли і я пішла будити Мішу, а домовик, щоб його не помітили, сховався у мене під ліжком.

Я зайшла в протилежну кімнату, кімнату Михайла. Він лежав спиною до мене і йому було абсолютно все одно на відчинені двері. У нього досить темна кімната в сіро-синіх відтінках і чорними меблями.  Я не стала обходити його, а просто стягнула з нього ковдру. Реакція була як у лінивця: він повільно став повертатися до мене, а після розплющив одне око, потім і друге.

 - Що трапилося?  - сонно спитав Міша.

 - Мама, - я не стала договорювати, братик все зрозумів.

 - Знову «проспали»?  - він виділив це слово і посміхнувся.

 - Ага, - сонно відповіла я, потираючи очі.  - вставай, тобі ще тата будити.

 - Ох, - він потягнувся і встав з ліжка.

В кімнату зайшла, вже зачесана, мама.  На ній поверх піжами був одягнений халат.  Ми з Мішею переглянулися:

 - Що будете?  - запитала вона.

 - Як зазвичай, - відповіли ми обидва.

Вона кивнула і пішла на кухню.  Я помітила, як Міші холодно стояти босими ногами на підлозі, і він посилено намагався знайти свої капці.

 - Ти що без шкарпеток спиш?  - піддражнювала я Мішу.

 - Так, - в такій же манері відповів брат.

 - О це витривалість!  - я штовхнула його в бік.

Він хотів схопити мене, але я побігла у ванну кімнату, він скорчив смішну гримасу і пішов будити тата.

У нас з Мішею не такі відносини, ми не ненавидимо один одного. Чи не робимо капості один одному.  У нас різниця в три роки, і батьки якось примудрялися однаково приділяти нам час. Ми з Мішею ніколи не ділили їжу навпіл, не билися за іграшки або одяг. Було все якось мирно, чи що? Вчимося ми з ним в одному університеті - ДНУ, але на різних кафедрах. Він на графічному дизайні, а я на написанні статей. Нас в університеті добре знають, ми беремо участь в театральних постановках, які ставить наш універ.

І ось ми разом стоїмо і ділимо один умивальник на двох, чистячи зуби. Дві сонні особи в дзеркалі з розпатланими волоссями.

 - Як ти примудряється тата підняти?  - я взяла в руки рушник і стала витирати обличчя.  - Його і з танка зазвичай не розбудиш.

 - Я просто будильник перемикаю і ставлю йому під вухо. Тільки тс-с-с, - Міша доклав вказівний палець до губ.

Після таких ось зборів ми вже їхали в селище Шевченко, яке знаходиться недалеко від Дніпра, від того місця де ми живемо. Ми сиділи з Мішею на задньому сидінні і їли піцу карбонара, яку тато купив в Сільпо, щоб ми з братом не нили що хочемо їсти. У машині грала музика, Міша намагався під неї підспівувати, а я дивилася у вікно і поїдала шматок піци.

Я розглядала природу нашої області, бачила людей і навіть тварин. Хтось біля свого будинку продавав овочі та ягоди. Пожовклі дерева і рідко падаючі листя. Це жовтнева осінь. Вся природа розфарбована відтінками осені: червоний, оранжевий, жовтий. Листя на деревах іноді мають всі три кольори, ніби переливалися.

Прочинивши вікно, я відчула прохолодний вітерець. Десь співали птахи. На одному з дерев я помітила ворона, відразу згадала що сталося тієї ночі.

 - «Хома! Я ж не попрощалася з ним. »  - я засмутилася.

Я дурно сподівалася, що він десь тут в машині, поїхав разом з нами. Але, відразу відкинула цю наївну ідею. Як би він пробрався сюди? Та й так, щоб його не помітили? Я не знаю як за такий короткий проміжок часу, але я переживала за Хому.

Міша доторкнувся до мого плеча і передав ще один шматок піци. Я видавила з себе посмішку, хоча, думаю вийшло не дуже переконливо. Брат продовжив підспівувати під музику. Його спів потроху почав заспокоювати мене.

Ми вже майже під'їхали до будинку бабусі Клави і дідусі Жори, раптово для себе, я стала відчувати паніку. Моє передчуття підказувало що в селі буде неспокійно.

 - Нервуєш?  - запитав мене Міша.

 - Чого б це?  - впевнено відповіла я.  - «Так я тобі й сказала, сама впораюся.»

Біля будинку нас вже чекали. Бабуся радісно розмахувала руками, а дідусь стояв спираючись на тростину, але також махав рукою - вітав. Ми вийшли з машини. Бабуся Клава зі сльозами на очах обіймала маму, адже вони давно не бачилися. Батько пішов до дідуся.

 - Яриночко!  - вона випустила з обіймів маму.  - Боже яка ти худа!

 - Ну не починай, все нормально, - мама посміхнулася і покликала нас з Мішею.

Я вже й не пам'ятаю коли їздила сюди, останній раз був - коли Міша вчився в 9-му класі, а після підготовка до ЗНО та вступ. Нам з Мішею було тоді не до поїздок, та й Міша скоро на п'ятому курсі буде, не думаю що він буде їздити так часто. Колись в дитинстві ми з Мішею грали з сусідськими дітьми, завжди це були хлопчики. Дівчатка побоювалися мене і називали: «дикункою або пацанкою.»  Я декілька разів чула, що вони говорили про мене: «Коли вона виросте, відріже собі волосся і буде хлопчиком.» Дурні курки! Після такого спілкування, для мене майже всі жінки змії і стерви. Мені іноді навіть намагалися відрізати волосся ці ж дівчинки, але Міша навчив мене оборонятися і моє волосся було в безпеці.