4

***
 

Вечірнє безхмарне небо вже повністю поглинуло сонячне світло і єдине, що тепер освітлювало парк, де зараз сиділа Лілі, це зорі, кілька вуличних стовпів і гірлянди. Цей парк їй здався доволі знайомим. Можливо вона вже бувала тут раніше.

Людей майже не було. Лілі сиділа на лавці у повній самотності, не знаючи куди йти далі. Дивилася на зоряне небо своїми блискучими віз сліз оченятами та міркувала про все те, що з нею сьогодні сталося.
— Будь ласка, Санто, — прошепотіла вона, — якщо ти все-таки є… подай якийсь знак. Скажи, де ти?

Лілі опустила голову і, заплющивши очі, трохи задрімала. Та раптом її розбудив чийсь голос.
— Прекрасна погода для вечірньої прогулянки, — спокійно мовив чоловік, що сидів біля Лілі.

Він був уже літнього віку, про що свідчили його глибокі зморшки на лобі, щоках і біля очей, пишна срібляста борідка й утомлені руки, на яких у тьмяному світлі можна було розгледіти випуклі вени. Лілі швидким поглядом розглянула його темно-сіре пальто, фетрову шляпу і полаковане коричневе взуття, а потім відвернулась, не порушуючи свою мовчанку. Тоді чоловік глянув на неї. Легенько усміхнувся і, склавши руки на округлому череві, плавно перевів погляд на небо. Не в змозі себе втримати, Лілі знову здивовано подивилася на незнайомця й одразу витерла долонею мокрі щічки.
— Мабуть, — нарешті відповіла вона засмученим голосом.

Чоловік ніби не помічав стурбованого вигляду дівчинки й так само спокійно, ніжно продовжив:
— Небо у передріздвяну ніч завжди особливо дивовижне. Скільки ж зірок засяяло сьогодні у цьому небесному танку.

Він глянув на Лілі і цим засоромив, спіймавши її зацікавлений погляд. Вона ніяково опустила голову і почала переминати свої пальчики на руці. Знову запала тиша.
— Якщо прислухатися — дуже уважно прислухатися, — продовжив старець, — можна почути, як вони співають там, у своєму танку. А в цих піснях усім звіщають про народження Христа.
— Я знаю, — озвалась Лілі, — мені тато про це колись розповідав.

На обличчі чоловіка з’явилась посмішка. Та він нічого не сказав. Тільки й далі спостерігав за зорями, ніби знав кожну з них, як своїх вірних друзів і хотів запевнитися, чи вже всі з’явилися у цей Святвечір.
Лілі тепер почувала себе трохи краще. Просидівши так іще кілька хвилин, вона все-таки наважилася порушити мовчанку:
— Сьогодні я втекла з дому, поки бабуся спала. Мені здавалося, що коли я знайду Санта Клауса і запитаю, чого він хоче на Різдво, усі проблеми зникнуть і я зможу спокійно жити далі. Приготую йому подарунок і віддячу за все, що він для мене зробив. За те, що він зробив усім діткам на землі.

Старець поважно глянув на Лілі своїми добрими блакитними очима і вона продовжила:
— Я пройшла пішки цілий світ і ніяк не могла його знайти. Здавалося, що вся ця ідея була нікчемною та безглуздою. Тоді мені почали зустрічатися різні люди, почасти добрі, але деякі, здавалося, нещасні. Складалося враження, ніби Санта оминав їх будинок. Але чому?.. — на цьому місці Лілі запнулася. Їй стало важко говорити, бо клубок плачу знову став у горлі. Чоловік не проронив ні звуку і продовжував спокійно слухати. — Та… найбільше мене засмучували ті, хто казав, буцімто Санта Клауса… не існує, — в очах знову заблищали крапельки сліз. — Я відмовлялася вірити цим словам. Та коли… я зустріла його, зрозуміла, що вони мали рацію. То був не Санта Клаус. Усі вони були несправжніми! І зараз я сиджу тут, розповідаю все це вам, не знаючи навіщо, і хочу провалитися крізь землю. Мене тримали за дурепу. Розповідали про чарівного дідуся, що приносив щастя усім і всюди й брехали мені!

Лілі смикала носом і уривчасто вдихала повітря, намагаючись заспокоїти себе. Тоді старець повільно підсунувся до неї ближче та лагідним голосом заговорив:
— Дуже давно, коли я ще був маленьким хлопчиком, мені ніхто не розповідав про Санта Клауса. Про нього ніхто не говорив, жодна дитина не розповідала про те, як до нього приходив чоловік із подарунками… Усі добре усвідомлювали, що Санти немає. Але він існував.

На цих словах Лілі здивовано глянула на чоловіка.
— Як це? — спитала вона.
— Після Різдва, будучи малечою, — продовжив він, — ми збиралися на подвір’ї та розповідали, хто як провів свято. Описували, що було на святковому столі, хто з родичів зміг приїхати, у які ігри ми грали. З часом, коли я вже виріс, діти почали пригадувати Санта Клауса. Показували свої різдвяні подарунки. Хтось заздрив, хтось радів. Так було завжди. Часи йшли, але головне не змінювалося. Не змінювався Санта. Він був присутній у кожному будинку в один і той самий час. Саме він був головним гостем у кожній сім’ї.
— Але як він міг бути у багатьох місцях одночасно? — запитала Лілі.
— Тому що він не є. Він існує, — відповів старець, — він – це те, що живе у кожному з нас.
— Виходить, що тато не обманював мене. Він існує, просто не як чоловік у червоному костюмі.

— Він розповідав тобі про чудеса, бо хотів, щоб у твоєму серці жила віра.

— Він завжди учив мене не здаватися, щоб я завжди мала надію. Він любив мене, і любов росла в мені. Тато ніколи мене не сварив, аби я була поблажливою до близьких мені людей. Він завжди мені пробачав, щоб і я вчилася прощати інших. Він мій Санта. Так?

— Ти кмітлива дівчинка.

— Мій татусь — Санта. Здається, тепер я знаю, що би він хотів на Різдво.

Яскрава посмішка засяяла на обличчі старця.
— У вас, юна леді, дуже велике серце.

Лілі посміхнулася. Відчай і страх повністю покинули її й тепер вона могла дихати легко.
— Здається мені потрібно додому, — сказала Лілі.
— Знаєте, куди йти?
— Ні. Але я запам’ятовувала назву вулиці. Зачекайте.

Лілі намагалася згадати ті циферки, які вона прочитала на стовпі, але вони постійно вислизали у неї з голови. Стрибали, як неслухняні мавпенята одна через одну. Один шість нуль? шість нуль один? І раптом вони нарешті стали за порядком.
— Так! Я пам’ятаю! Один нуль шість стрит. Але я не знаю де це.
— Це недалеко, — заспокоїв її чоловік. — Я вас проведу, якщо ви не проти. Пора вже пізня.
— Звісно, — посміхнулась дівчинка. — До речі, як вас звати?
— Я Ніколас, – відповів він.
— Дуже приємно, пане Ніколасе. А я Лілі.