3

****
 

Із кожною хвилиною ставало все темніше. Пальчики на руках і ногах починали мерзнути дедалі сильніше і Лілі вирішила прискорити ходу, щоби розігнати по тілу тепло.

Так Лілі йшла доволі довго, а увага її була сконцентрована не так на пошуку Санти, як на перебиранні ніжок, які так кумедно чергувалися одна з одною. Та раптом несподіваний крик збив Лілі з думок і, піднявши голову, вона побачила перед собою перелякану жінку в чорному пальто. Вони глянули одне одному в злякані очі та за мить зіштовхнулися. Лілі вдарилася головою об живіт Жінки, а та, ледь не впавши, підкинула вгору теку, що була у її руці. З неї вилетіли близько дві дюжини різних папірців, які граційно підлітали від подуву вітру.
— О ні! Мої документи! — у паніці викрикнула жінка.
— Ой, мені дуже прикро, — сказала Лілі, — я зараз допоможу.
— Ліпше б ти на дорогу дивилась, дитино!

Ловлячи папери, жінка виглядала доволі кумедно. У чобітках із підборами та вузькій офісній сукні, що стримувала рухи, вона перебирала ногами ще дотепніше ніж Лілі хвилину тому. Дівчинка теж почала ловити папірці одного за одним, проте, на відміну від розгніваної жінки, вона стрибала і бігала з яскравою посмішкою на обличчі.
— О ні-ні-ні! — запанікувала жінка знову, коли глянула на свій годинник. — Шістнадцята тридцять! О шістнадцятій сорок чотири я маю бути там. Йти туди ще близько дев’яти хвилин, а я зараз втрачу ще десять, а може й більше. Я не встигну. Лишенько! ЛИШЕНЬКО!
— Ось, тримайте, — протягнула впіймані і трохи пом’яті папірці Лілі.

Блідолиця жінка висмикнула їх з маленьких ручок і буркнула.
— Надіюсь, причина, по якій ти так шалено бігла, дійсно варта моїх неприємностей, інакше… шістнадцята тридцять дві. Потрібно впоратися до тридцяти п’яти… я маю встигнути!
— А куди ви так поспішаєте? — запитала Лілі, біжучи за засмученою пані і розуміючи, що й сама не встигає за нею.
— Куди та навіщо я поспішаю таких дітей, як ти, не стосується.

Лілі не зрозуміла, що вона мала на увазі під словами «таких, як ти», тому одразу викинула це з голови та продовжила.
— Я гадаю, нічого страшного не трапиться, якщо ви запізнитеся на кілька хвилинок.
— Вона гадає, — перекривила жінка. — Та ти просто не розумієш, дитино. Якщо я затримаюся на одному місці, затримаюсь і на іншому.
І весь мій графік піде коту під… піде шкереберть. А цього я не можу допустити, дорогенька. Шістнадцята тридцять чотири. Всього одна хвилина… Лишенько, ЛИШЕНЬКО!
— Ви можете просто щось скасувати. І тоді часу буде вдосталь. Ви встигнете позбирати усі листочки, а я вам допоможу. Іще вистачить часу прогулятися, а потім встигнути, куди поспішали.

По виразу обличчя жінки Лілі зрозуміла, що такий варіант її не дуже влаштовує.

— Що ж це, я буду дарма втрачати цілу годину і сорок дев’ять хвилин свого життя на якусь безглузду прогулянку? Жахлива ідея, дитино. Жахлива. Ліпше допоможи мені швидше зібрати документи. Шістнадцята тридцять п’ять! Лишенько, ЛИШЕНЬКО!
— Чому ж безглузду, пані? — стояла на своєму Лілі. — Невже не приємно трохи відпочити? Піти у парк, поспілкуватися з друзями, перекусити з ними смачним тістечком…
— Ні! – перебила її жінка. — Це все дурниці і марна трата часу. Хіба парк може дати тобі поважну роботу? Чи може друзі поділяться секретами успіху? А тістечка – це взагалі лише короткочасне задоволення, яке тільки приводить тебе до залежності від цукру і набирання ваги.

Лілі засмутилась. Їй було вже не так весело збирати ті дурні папери для обуреної пані. Проте питання роїлися у її голові, як бджоли у вулику і не давали їй спокою.
— То ви ніколи не відпочиваєте? — спитала вона.
— В мене є вільна годин уранці, п’ятдесят чотири хвилини в обід і дві години ввечері перед сном. Як бачиш, дитино, у мене вдосталь вільного часу.
— Я не тямлю, скільки це – година, п’ятдесят хвилин… Але мені здається, що це не дуже багато.
— Ну… — протягнула жінка, — для нетямущих часу частенько здається замало. А для тямущих його практично немає.

Лілі затихла. Проте, коли жінка вже вирішила, що перемогла в суперечці, дівчинка мовила.
— Моя матуся частенько мені казала: «щодня люди біжать, щоби встигнути за життям. Але, насправді, його красу можна помітити, тільки якщо зупинишся.»
— Що ж, — відповіла жінка, — можливо твоя мама й права. Та я вважаю, що спинятися у нашому світі – дорослому світі – дуже небезпечно, дитино. Оглянешся всього разочок, і вважай відстав від усіх, понурившись у застій.
— Я… я не розумію. — перепросила Лілі.
— Як тобі це пояснити?.. Ти колись бачила, як запускають жабок на березі річки? Камінець летить із шаленою швидкістю над поверхнею води, але не падає. Лише відстрибує і летить далі. Все це завдяки постійному руху. А що станеться із камінцем, коли той зупиниться? Він тоне. І вже ніяка сила не підійме його назад, на поверхню, де той зможе продовжити свої стрибки. Зрозуміла, до чого я веду?
— Так, — майже розчаровано відповіла Лілі, — та є одна проблемка. Рано чи пізно камінець усе одно впаде.
— Так, але я не до цього вела…
— Якби я була камінчиком, про який ви розповіли, — продовжувала Лілі, не зважаючи на її слова, — мені хотілося би зануритися до самого низу. Там я вивчала би підводний світ і дізнавалась про нього цікаві секрети від рибок, які стали б для мене новими друзями.
— Але ж хвилі будуть заносити тебе у зовсім протилежну сторону. Не до яскравого і теплого сонця, а назад, до берега, звідки все й починалося.
— …Можливо, це і буде моєю ціллю? Не знаю. Мені здається, під водою значно більше щастя і життя, ніж над нею, де ти постійно стрибаєш від страху потонути. А вкінці свого шляху, як ви й казали, я випливу на берег, де ще встигну побачити захід довгоочікуваного сонця після тяжкого, проте цікавого дня, проведеного із рибками. Так би я міркувала, якби була камінцем. Гадаю, якби мій тато знав, що мама піде раніше, то вчинив би саме так. Він би не поспішав. І я б не поспішала.