2

***
 

Лілі йшла, нікуди не звертаючи. Люди зустрічалися дедалі частіше, а будинки ставали все вищими й вищими. Її відчуття підказувало, центр уже десь близько. Усі вітрини магазинів були прикрашені гірляндами, всюди звучали різдвяні пісні, а свіже зимове повітря сповнене запашними ароматами прянощів, які віяли з маленьких крамничок та ресторанів.

Деякі люди, минаючи Лілі, оглядалися, гадаючи, чому це маленька дівчинка ходить сама. Та почасти їх не цікавило нічого, крім того, щоб дібратися з пункту А до пункту Б.

Вливаючись у натовп, який дедалі збільшувався, Лілі відчула себе трохи спокійніше, бо її вже ніхто не помічав. Проте Санти досі ніде не було і це пригнічувало.

Її погляд був спрямований прямо, та уся картинка дійсності розпливлась у карих очах, які прикривали великі окуляри. Думки вирували у голові, як зграя птахів. Вона думала про бабусю: «Як вона там і чи вже прокинулась?» Про тата, який навіть не здогадується, де зараз його донька. Можливо, вони вже дізналися, що її немає вдома і підняли усіх на вуха. Можливо, саме зараз її бабуся плаче, молячись, щоби Лілі знайшлася ціла та неушкоджена. «Мабуть, це була просто жахлива ідея, — подумала Лілі. — Краще повернутися додому, доки ще не пізно. Доки вона остаточно не заблукала.» Совість спалювала її зсередини. Такого болючого болю в серці Лілі не відчувала ще ніколи.

Маленькі ніжки рухались уперед, та сама вона була далеко від усього, що її оточувало. Вона була у глибокому океані роздумів і уяви. Він поглинав Лілі, приманював своїми питаннями: а якщо… а коли...
а що як...

В один момент між розпливчастими силуетами людей раптом мелькнуло щось яскраво червоне. Це було так несподівано та миттєво, ніби різкий та яскравий спалах сірника у повній темряві. Лілі прокинулася. Її свідомість знову повернулася разом із увагою, яка тепер шукала той червоний колір запаленої надії. Лілі прискорила ходу.
Знову він! Виглянув поміж натовпу. Дівчинка вже не йшла, а бігла. Проштовхувалася крізь юрбу, комусь наступала на ноги, прослизала між закоханими парочками, що трималися за руки.
— Гей! Куди летиш? Обережніше! — кричали вони їй.

Лілі підібралася ближче до дороги, щоби спинитись. Вона залізла на вуличний смітник, тримаючись за ліхтарний стовп, і намагалася розгледіти у натовпі те «червоне».

Знайшла! Червоний капелюшок із білим помпоном на кінчику виднівся над усією юрбою.
— Санта? Санта! — викрикнула вона.

Він якраз переходив дорогу з іншими людьми всього за дев’ять метрів від неї. Лілі зіскочила зі смітника і, оминаючи усіх, почала знову бігти, та коли дібралася до переходу, світлофор світив попереджувальним кольором, та ще й теж червоним. Яка іронія: цей колір кличе її «біжи!» і одночасно каже «стій!».

Лілі лишалося тільки спостерігати, як білий помпон на червоній шапці грайливо підстрибує серед натовпу, ніби дражнячи її.

Червоне світло замиготіло.

Раз

Автівки поволі спинялися.

Два

Зелене світло.

Три

І Лілі побігла по переходу на іншу сторону з усіх сил. За мить вона вже була на іншому боці вулиці і, не гаючи ні секунди, помчала у сторону, куди йшов «він». Дівчинка здолала ще якихось двадцять метрів і, зрозумівши, що бігти для неї було вже нестерпно, спинилася, жадібно ковтаючи холодне повітря. Її маленьке сердечко виривалось із грудей. Оглядаючись по сторонах, шукала Санту. Марно. Він зник. Знову.

В усій цій біганині Лілі опинилася біля парку "Beaver Hills House". Вона вирішила присісти на лавку, щоби перевести дух і протерти свої окуляри від прилиплих сніжинок, що поволі танули. Одягнувши їх назад собі на ніс, її погляд, що тепер був більш сфокусований, припав на одну пару літнього віку. Вони сиділи на сусідній лавці, трималися за руки та сміялись. Господи, вони так щиро сміялися, що у Лілі мимовільно потекла сльозинка від радості за них.

Старий чоловік блимнув очима у сторону дівчинки і вони зустрілися поглядами.. Лілі одразу соромно відвернулась. Чоловік заговорив:
— Дитинко, чому ти така занепокоєна?

Лілі похитала головою.
— Підійди-но. Не бійся, підійди.

Лілі, ще трохи вагаючись, підійшла. Пара дивилася на неї з посмішками на обличчі.
— Я побачив у твоїх очах питання, яке непокоїть тебе, — продовжив дідусь, — задай нам його, прошу.
— Я… Просто я дивилась на вас і мені здалось, що ви такі щасливі.
А від вашого сміху мені хотілося одразу сміятися і плакати. Як у вас так виходить?
— О, дитинко, — зі співчуттям мовив він, — усе просто, хоча і дуже складно водночас. Річ у тім, що за все життя нам довелось пережити багато чого, робити багато помилок, а потім брати з них урок.
— І, змарнувавши усю свою молодість, — продовжила його дружина, — ми нарешті зрозуміли, що бути щасливими — не означає мати багато грошей, чи великий дім із найкращою у світі конюшнею на задньому подвір’ї. Щастя потрібно відчувати, а не мати.

Дідусь погоджувався із кожним її словом, киваючи головою, а потім додав:
— А щастя не купиш, це не річ і не слово.

Це вміння завжди залишатись людьми…

Це наше життя і світ весь навколо.
— А щастя – це просто. А щастя – це ми.

Закінчила жінка.
— Один – нуль, — посміхнувся він.
— Ви дійсно знайшли одне одного, — сказала Лілі, присівши біля них.
— О так! Це ти правду кажеш, дитинко. Вже тридцять вісім років як разом.
— Дійсно? А я якось і не помітила, як ці роки проминули.

Вони знов засміялись. І Лілі разом з ними теж. Дружина стисла міцніше руку свого чоловіка і продовжила новими рядками:
— І я не чув, як жайвір в небі тане, кого остерігає з висоти…
Чоловік підхопив.
— Прийшла любов непрохана й неждана. Ну як мені за нею не піти?
— Гляди, ще пам’ятаєш.
— Звісно, кохана. Це ж мій улюблений вірш. Поки у нас нічия.

Лілі замислилась. Їй було цікаво, чи настільки ж щасливі її бабуся Іванка із дідусем. Чи мають вони такі самі міцні стосунки? Мабуть, якби Лілі зараз була вдома, то спитала би про це їх.