1

Що хоче Санта на Різдво?

***

Чи знали ви, що Різдво – це одне з найвідоміших свят на світі? Звісно ж знали. Смішно таке навіть питати. Та чи кожен з вас знає, як його святкують у тому чи іншому куточку планети?

Наприклад, у такому містечку як Каталонія, що біля Іспанії, маленький хлопчик Базиліо зі своїм татом за кілька днів до свята почав стругати із колоди кумедне небачене ще людьми створіння з довгими лапками і великою мордочкою. Він прикрасить його своїми малюнками і вгощатиме цукерками, а у святвечір буде разом з усією сім’єю бити бідолашного усім, що під руки попаде, цим самим виганяючи всі лиха із прийдешнього нового року. А в Італії вважають, що щастя у новому році буде стільки, скільки зможеш з’їсти за Різдвяним столом, і дванадцятилітня Роберта, чиї щічки видають її любов до смачненького, вже готується бути найщасливішою дитиною на землі. За тисячі кілометрів від Роберти, в Україні, Малий Тимофійко зі своїм братом Іванком готують нові колядки, і вже почали сперечатися хто понесе зірку. Дивно, як одне свято може об’єднати мільйони людей.

Але ця історія не про них. Вона віднесе нас далеко від наших осель. Ця історія про маленьку дівчинку Лілі із Канади, котра усім своїм серцем любить Різдво.
 

***

В одній із Канадських провінцій, у місті Едмонтон, чоловік, ім’я якого Віктор, замислено сидів у своїй квартирі на дивані. Погляд його був прикований до екрана лептопа, що стояв на журнальному столику, а руки напружено простягнуті до клавіатури. Пальці невгамовно відбивали клавішами глухий ритм – то б’ється так сердечко маленької Лілі, яка сховалася за дверима. Чоловік зашурхотів обписаними листками, перегортаючи їх одну за одною, — то так зрадливо шурхотить килим під ніжками дівчинки. Диван під вагою Віктора тихенько поскрипує – так само сопе і закладений носик Лілі.
Підкравшись тихенько до свого батька, дівчинка сховалась за диван, своїми пальцями мов лапкою котика вона шкрябнула по спинці дивану і затамувала подих, а коли Віктор сіпнувся від несподіванки, вискочила й голосно вигукнула:
— Попався, татку! Я чарівниця, а ти тепер мій зачарований кролик.
— Ой лишенько. — піддавшись імпровізації вигукнув Віктор. — Мої зуби. Я… Я і сплавді пелетволююсь на кволика.

Лілі щиро засміялась, уявивши татка із величезними передніми зубами, а її карі очі за великими лупами окуляр засяяли ще більше.
— Тепер ти полюбиш моркву, як кролики, та кумедно посопуватимеш носиком.
— А знаєш, що я ще тепер дуже любитиму? — Віктор прищурив очі, ніби хотів сказати щось важливе.
— Що?
— Лоскотати маленьких чарівниць. Ану йди сюди.

Віктор підхопив Лілі, затягнув її на диван і почав лоскотати малу бешкетницю.
— Годі, татку, — через сміх казала Лілі. — Припини. Ти ж слухняний кролик, я не казала?
— Спершу я хочу отримати свою моркву.
— Спочатку я принесу капелюха і покажу фокус.
— Капелюха для мене? Боюся, у нас не знайдеться такого великого, доню. А чи не замала ти для таких важких фокусів, га?
— Я не мала. — насупила брови Лілі. — Мені вже десять.
— Гаразд, гаразд. Тільки я прошу, перетвори мене потім назад на людину. Ці величезні вуха геть мені не личать.

Лілі ледве стримала сміх, уявивши тата з довжелезними кролячими вухами й мовила:
— Добре, тату. Абракадабра, шмек-бек, татко, стань собою. Бум!
— Ой дякую. — сказав Віктор. — Що в нас далі по програмі? Фокуси з картами?
— Розпилювання людини навпіл! — зашарілася Лілі.
— Е ні. Я вже старий для такого. А тобі потрібно ще добряче вивчити цей фокус. Та зараз нам потрібно їхати.

— Куди?

— До твоєї бабусі. Ти вже забула?
— Не забула, — засмучено відповіла Лілі. — А навіщо ми їдемо до бабусі Іванки?
— У мене є важливі справи, тому ти побудеш трохи у бабусі і… дідуся. — він насилу видавив останнє слово.

— Ми будемо святкувати Різдво з ними?
— Ти ж знаєш, мої батьки з України. А для них Різдво завжди буде в Січні, хоч постав цей світ догори дриґом. До того ж, боюся, не вийде в нас хорошого свята із дідусем за столом.

Лілі не до кінця розуміла, що каже тато, але в неї не було звички серйозно над чимсь замислюватись, тому вона просто кивнула, та одне все ж запитала:
— Чому ж ти так не хочеш бачитись із дідусем, тату?
— Ох, доню. Якби ж було так просто тобі відповісти. Ліпше скажи мені, чи дописала ти листа Санта Клаусу? Вже знаєш, чого хочеш на Різдво під ялинку?

Лист!

Лілі вже й забула про нього. Понад місяць цей лист не давав їй спокою. Вона писала його Санті кожного року і не могла порушити цю традицію. Інакше як Санта Клаус дізнається, що вона хоче на Різдво?
— Ні. — винувато відповіла вона.
— То чого ти чекаєш? Швиденько біжи дописуй. Санта не може довго чекати.

Дівчинка поспіхом побігла до своєї кімнати так, що Віктор відчув, як підлога завібрувала під маленькими п’ятками. На її письмовому столі вже лежав самотній листочок зі словами «Дорогий Санта, я хочу на Різдво…». Вона вмостилася на стільчику, перевірила правильність вже написаних слів (а для цього їй знадобився певний час), виправила одну букву і поставила крапку. У ту ж секунду зіскочила зі стільця і вже була біля дверей, як раптом несподівано для неї, згадала, що не записала своє побажання. Вона знову сіла за стіл, поклала перед собою листа і взяла ручку.
— І так, — почала міркувати Лілі. — я хочу… Я хочу… Стоп! Якось нахабно я вимагаю подарунок.

Вона замислилась, як би краще було написати.

Дорогий Санта, у першу чергу хочу привітати тебе з Різдвом. Надіюсь ти не дуже втомився, читаючи листи, які тобі надіслали мільйони інших дітей, і мій не відволікає тебе від важливіших справ, таких як сортування подарунків, чи годування чарівних оленів (особливо Комету, адже він наймолодший, і йому потрібно багато сил, щоб подолати таку важку подорож). Тож, якщо тобі не складно виконати моє побажання, я б хотіла… Я б хотіла…