Втеча Зірочки

— Ходімо.

Зоряна подивилася на простягнуту руку Остапа.

— Куди?

— Не знаю.

— Остапе.

— Що?

— Ти жахливо брешеш.

Він усміхнувся.

— Чому одразу брешу?

— Бо ти завжди все знаєш. Навіть коли робиш вигляд, що не знаєш.

— Професійна звичка.

— Ти хірург, а не шпигун.

— Одне іншому не заважає.

Зоряна засміялася. За вікном уже давно зникли задні вогні автомобіля Віталія. Її брат забрав Ангеліну. І поїхав. Невідомо куди. Зоряна все ще не могла повірити, що Віталій справді зробив Ангеліні пропозицію. Її брат. Її впертий, сильний, часом нестерпний брат, який завжди ставив інших поперед себе.Тепер у нього була жінка, заради якої він хотів будувати власне життя. І Зоряна була щаслива за нього. Дуже. Але слова Віталія перед від'їздом усе ще крутилися в голові.

«Я бачу, як ти дивишся на мою сестричку».

Зоряна крадькома подивилася на Остапа. Він саме діставав ключі від автомобіля.

— Ти йдеш?

— А?

— Зірочко, ти зависла.

— Не називай мене так.

— Чому?

— Бо...

Вона замовкла. Остап зробив крок ближче.

— Бо що?

— Бо тоді я забуваю, що хотіла сказати.

— Тоді точно буду називати.

— Нестерпний.

— Мені сьогодні це вже говорили.

Зоряна усміхнулася.

— Відчувається, що ви з Ангеліною рідні.

— А ти з Віталієм.

— Це зараз образа?

— Комплімент.

Остап простягнув руку ще раз.

— Поїхали.

Зоряна подивилася на його долоню.

— А твої батьки?

— Дорослі люди.

— Гості?

— Майже всі роз'їхалися.

— А якщо нас шукатимуть?

Остап повільно підняв брову.

— Твій брат офіційно оголосив: «Нас не шукати».

— І?

— Пропоную започаткувати традицію.

Зоряна засміялася. І поклала долоню в його.

— Добре.

— Що — добре?

— Нас теж не шукати.

Вони попрощалися з Ростиславом та Оленою. Олена лише хитро подивилася на сина.

— Ви теж?

— Що — теж?

— Нічого.

— Мамо.

— Я нічого не сказала.

Ростислав стояв поруч.

— Остапе.

— Тату?

— Обережно на дорозі.

— Звичайно.

— І...

Ростислав подивився на Зоряну. Потім знову на сина.

— Гарного вечора.

— Дякую.

Вони вже відійшли на кілька кроків, коли Олена тихо сказала чоловікові:

— Наш син щасливий.

— І шаленно закоханий.

Ростислав усміхнувся.

— Схоже на те.

Коли вони сіли в автомобіль, Зоряна одразу пристебнулася.Остап завів двигун.

— Ну?

— Що?

— Куди?

— Сюрприз.

— О ні.

— Що?

— Ще один сюрприз я сьогодні не переживу.

— Переживеш.

— Остапе.

— Зоряно.

— Скажи.

— Ні.

— Хоч приблизно.

— За місто.

— Ми вже за містом.

— Тоді ще більше за місто.

— Дуже інформативно.

Він засміявся. Автомобіль рушив. Спочатку Зоряна намагалася вгадувати.

— Ресторан?

— Ні.

— Готель?

— Ні.

— Ще один комплекс?

— Ні.

— Озеро?

Остап мовчав. Зоряна повернулася до нього.

— Озеро?

— Я нічого не сказав.

— Ти замовчав!

— І?

— Значить, я близько.

— Сиди тихо.

— Озеро!

— Зірочко.

— Озеро.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Допитлива.

— Тільки коли мене викрадають серед ночі.

Остап кинув на неї короткий погляд.

— Тебе ніхто не викрадав.

— А як це називається?

— Побачення.

Вона замовкла.

— Що?

— Побачення, — повторив він. — Нормальне побачення. Без лікарні. Без викрадень. Без пострілів. Без твого брата. Без моєї сестри. Без усіх.

Зоряна відвернулася до вікна.

— А-а.

— Що «а-а»?

— Нічого.

— Ти почервоніла?

— Темно. Тобі здалося.

— Зоряно.

— Дивись на дорогу, лікарю.

Остап усміхнувся. Дорога ставала все вужчою. Місто давно залишилося позаду. Ліхтарі траплялися дедалі рідше. Навколо були дерева. Зоряна почала дивитися у вікно уважніше.

— Остапе...

— Мм?

— Ми куди їдемо?

— Уже близько.

— Ти впевнений, що знаєш дорогу?

— Так.

— Бо якщо ми заблукаємо...

— Не заблукаємо.

За кілька хвилин автомобіль звернув із головної дороги. Попереду з'явилися маленькі вогники. Зоряна нахилилася вперед.

— Що це?

Остап нічого не відповів. Автомобіль піднявся невеликим схилом. Дерева розступилися. І тоді вона побачила. Невеликий дерев'яний будиночок. Не величезний готель. Не ресторан. Не пафосний комплекс. Будиночок стояв майже на самому березі озера. Тераса виходила просто до води.

Навколо — ліс. Тиша. І маленькі теплі ліхтарики вздовж доріжки. Зоряна завмерла.

— Остапе...

Він припаркував автомобіль.

— Приїхали.

— Це...

Вона дивилася у вікно.

— Тут неймовірно.

— Подобається?

— Дуже.

Остап усміхнувся.

— Тоді ходімо.

Коли Зоряна вийшла з автомобіля, перше, що відчула, — тишу.

Справжню. Не міську. Тут шуміли дерева. Десь далеко плескалася вода. У повітрі пахло лісом. Зоряна повільно вдихнула.

— Боже...

Остап дістав із багажника невелику сумку. Вона одразу це помітила.

— А це що?

— Речі.

— Які речі?

— Мої.

— Ти збирав речі?

— Так.

— Коли?

— Завчасно.

Зоряна зупинилася.

— Тобто ти знав, що ми сюди поїдемо?

Остап теж зупинився.

— Припускав.

— Остапе Науменко!

Він засміявся.

— Що?

— Ти все спланував!

— Не все.

— А що не спланував?

— Чи погодишся ти.

Зоряна замовкла. Остап підійшов ближче.