Побачення, яке вони запам'ятають назавжди

Наступного ранку лікарняна палата, що зазвичай дихала стерильним спокоєм, перетворилася на маленька острівець затишку, створений спеціально для них двох. Ангеліна прийшла раніше, ніж зазвичай, несучи із собою великий паперовий пакет, із якого витав дражливий аромат свіжозвареної кави та кориці. Вона тихо зачинила за собою двері, посміхнувшись Віталію, який уже чекав на неї, сидячи на краєчку ліжка.  
Дівчина швидкими рухами накрила невеликий приліжковий столик м'якою тканинною серветкою, розставила паперові горнятка, дістала ще теплі круасани та поставила в маленький скляний стаканчик кілька гілочок свіжої гіпсофіли, які принесла із собою. Звичайна палати миттєво втратила свою лікарняну холодність. Віталій спостерігав за кожним її рухом, і в його очах палала така глибока, непідробна ніжність, що Ангеліні на мить перехопило подих.  
— Ти божевільна, — тихо, з теплою посмішкою прошепотів він, коли вона сіла поруч на стілець і протягнула йому каву. — Але це найкраще побачення у моєму житті.  
Вони говорили про все й ні про що, сміялися півголосом, аби не привертати уваги медсестер за дверима, і на якийсь час геть забули, де перебувають. Але в повітрі між ними поступово наростала зовсім інша напруга — солодка, електрична, від якої частішав пульс.  
Ангеліна саме тягнулася до столу, щоб прибрати порожні горнятка, коли Віталій перехопив її зап'ястя. Його пальці були гарячими, а хватка — впевненою і водночас дбайливою.  
Не давши їй часу оговтатися, він м'яко, але рішуче потягнув її до себе. Ангеліна тихо зойкнула від несподіванки й за мить опинилася на його колінах. Його вільна рука одразу ж лягла їй на талію, міцно пригортаючи до міцного тіла, скасовуючи будь-яку відстань між ними. Вона опинилася зовсім близько, відчуваючи гарячий подих на своїх губах і прискорений стук його серця під своєю долонею, яку інстинктивно поклала йому на груди.  
— Віталію, тобі ж не можна напружуватися… — спробувала прошепотіти вона, але слова розтанули в повітрі, коли його погляд опустився до її губ.  
— Мені не можна без тебе, — глухо відповів він.  
Його пальці заплуталися в її волоссі на потилиці, м'яко нахиляючи її голову, і він накрив її губи своїми.  
Це був їхній перший справжній поцілунок — спочатку обережний, ніби він давав їй час звикнути, відчути смак і глибину цього моменту. Його губи торкалися її ніжних губ із трепетною жагою, але вже за секунду стримувана пристрасть вирвалася наволю. Поцілунок став глибоким, палким і пристрасним. Віталій цілував її так, ніби вкладав у цей рух усі дні очікування, увесь біль, що залишився позаду, і все те невимовне, що відчував до неї.  
Ангеліна солодко затамувала подих і повністю розчинилася в цьому відчутті. Вона обняла його за шию, притискаючись ще ближче, віддаючи йому весь свій жар і ніжність. Їхнє дихання змішалося в єдиний ритм. Кожен дотик його губ викликав солодкий трепет у її тілі, від якого паморочилося в голові. Це був поцілунок, у якому панували не просто бажання, а глибока, всепоглинаюча прихильність — пристрасний вибух почуттів, після якого світ навколо остаточно перестав існувати, залишивши тільки їх двох у цій маленькій, наповненій ароматом кави й кохання кімнаті.  

Світ навколо справді перестав існувати. На кілька довгих секунд не було ні лікарняних стін, ні крапельниці, ні запаху медикаментів, ні тривожних звуків апаратури. Була лише Ангеліна і Віталій.

Їхній поцілунок поступово став повільнішим, ніжнішим. Наче обоє раптом згадали, що ще кілька тижнів тому боялися навіть назвати свої почуття вголос. Віталій першим відсторонився. Зовсім трохи. Лише настільки, щоб подивитися їй в очі. Ангеліна все ще сиділа поруч із ним, обіймаючи за шию. Її щоки палали, волосся трохи розсипалося по плечах, а в очах світилася така розгублена ніжність, що Віталій усміхнувся.

— Що? — тихо запитала вона.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене.

— Бо не можу перестати.

Ангеліна усміхнулася.

— Тобі ж лікар заборонив напружуватися.

— Я пам'ятаю.

— Тоді чому ти щойно зробив саме те, що тобі заборонено?

Віталій зобразив серйозний вираз обличчя.

— Це був лікувальний поцілунок.

— Лікувальний?

— Так.

— І хто це тобі призначив?

— Я сам собі лікар.

Ангеліна тихенько засміялася.

— Самовпевнений.

— Зате тепер точно знаю, що мені допомагає.

Він знову торкнувся її щоки. Цього разу дуже ніжно. Його пальці ковзнули по її волоссю, прибираючи пасмо за вухо.

— Ангеле...

У його голосі раптом зникла грайливість. Вона одразу стала серйозною.

— Що?

— Я дуже довго думав, що буде, коли я нарешті скажу тобі все.

— І?

— Виявилося, що слів недостатньо.

Вона дивилася на нього, не відводячи очей.

— Я боявся, що після того, що сталося, ти почнеш мене боятися.

— Ніколи.

— Я боявся, що ти подумаєш, ніби я зробив це тільки тому, що моя робота — захищати тебе.

Ангеліна похитала головою.

— Я знала, чому ти це зробив.

— Звідки?

— Бо бачила твої очі.

Віталій мовчки дивився на неї.

— Коли ти лежав тут після операції, я зрозуміла одну річ, — продовжила вона. — Я більше не хочу боятися власних почуттів.

Він стиснув її долоню.

— І я теж.

Ангеліна схилилася й ніжно торкнулася губами його чола.

— Тільки одне прохання.

— Яке?

— Більше ніяких куль.

Віталій усміхнувся.

— Постараюся.

— Не "постараюся".

— Добре. Обіцяю.

Вона підняла брову.

— Тепер краще.

Він тихо засміявся.

— Ти знаєш, що я зараз думаю?

— Боюся запитати.

— Що найкраще рішення в моєму житті — це не закохатися в тебе.

Ангеліна здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Я сказав неправильно. - він ніжно торкнувся її руки. — Найкраще рішення — дозволити собі тебе покохати.