Кілька тижнів, які стали їхнім життям

Наступні кілька тижнів минули для Ангеліни майже непомітно. Її світ звузився до однієї лікарняної палати. До одного чоловіка та одного серця, яке вона так боялася втратити. Щоранку вона приїжджала до лікарні ще до того, як Віталій прокидався. За цей час медсестри вже звикли до дівчини, яка щоранку заходила до палати з термосом кави, домашнім сніданком і теплою усмішкою.

— Доброго ранку, мій охоронцю.

Віталій відкривав очі й одразу шукав її поглядом.

— Доброго ранку... Ангеле.

Він досі не називав її інакше. І їй це неймовірно подобалося. Спочатку йому було важко навіть самостійно сісти, бо рана боліла. Організм ще був ослаблений після великої втрати крові, Ангеліна терпляче допомагала йому підвестися. Подавала воду і поправляла подушку. Слідкувала, щоб він вчасно випивав усі ліки. І щоразу, коли він починав бурчати:

— Та я й сам можу...

Вона складала руки на грудях.

— Що мені сказав головний лікар?

— Щоб я тебе слухав...

— Правильно.

— Змовилися ви всі.

— Абсолютно.

Віталій лише усміхався. І слухався, бо сперечатися з Ангелом було майже неможливо. Одного дня Остап застав дуже цікаву картину. Віталій намагався непомітно підвестися з ліжка. Ангеліна стояла перед ним, мов непохитна стіна.

— Лягай.

— Ангеле...

— Лягай.

— Я тільки...

— Лягай.

Остап сперся плечем об одвірок і тихо засміявся.

— Віталію.

— Що?

— Вітаю.

— З чим?

— Тепер ти офіційно під цілодобовою охороною.

Віталій лише безпорадно розвів руками.

— Докторе... зробіть щось.

— Не можу.

Вона тепер головна. Ангеліна переможно усміхнулася.

— Чув?

— Зрадник...

Дні змінювали один одного. Ангеліна читала йому книги та розповідала, як просуваються пошуки нового приміщення для фотостудії. Показувала фотографії, які встигла відредагувати вдома. Іноді просто мовчала поруч, тримаючи його за руку, як виявилося, що мовчання теж може лікувати. Вечорами до палати часто заходили Зоряна й Остап. Іноді всі четверо жартували так голосно, що медсестри лише усміхалися.

— Ви точно в лікарні?

— Так.

— Бо у вас тут більше сміху, ніж у деяких кафе.

Одного разу Зоряна принесла настільну гру. Закінчилося все тим, що Віталій звинувачував Остапа в шахрайстві.

— Ти лікар. У тебе стратегічне мислення. Це нечесно.

— Програв достойно.

— Ні. Я програв через змову.

Ангеліна засміялася.

— Знову змова?

— Знову.

Одного вечора, коли за вікном уже сутеніло, Ангеліна сиділа біля Віталія й редагувала фотографії на ноутбуці. Він спостерігав за нею кілька хвилин.

— Ангеле.

— Ммм?

— Дякую.

Вона підняла голову.

— За що?

— За те, що ти не злякалася.

— Чого?

— Побачити мене таким. Слабким і безпорадним.

Вона відклала ноутбук. Пересунула стілець ближче до ліжка.

— Не тільки тобі мене охороняти. Тепер моя черга бути поруч.

Віталій мовчки дивився на неї.

— Ти не стала менше кохати мене?

Ангеліна ледь усміхнулася.

— Ні. Я лише зрозуміла, наскільки сильно кохаю.

Він повільно простягнув до неї руку. Вона одразу переплела свої пальці з його.

— Знаєш...

— Що?

— Коли мене поранили...Я думав лише про одне.

— Про що?

— Аби ти залишилася жива. І якщо чесно... Я жодного разу не пошкодував, що тоді закрив тебе собою.

В очах Ангеліни знову з'явилися сльози.

— Не смій більше так робити.

— Якщо буде потрібно...

— Віталію...

— Добре. - він усміхнувся. — Постараюся більше не ловити кулі.

— От і домовилися.

Вона нахилилася й дуже ніжно поцілувала його в чоло. Саме в цю мить у дверях палати непомітно з'явився Остап. Він усміхнувся, побачивши цю сцену, і тихо зачинив двері, не заходячи всередину. Нехай ці двоє ще трохи побудуть наодинці. Бо іноді найкращими ліками є не крапельниці й таблетки. А людина, яка щиро любить і щодня нагадує, що заради неї варто одужувати.