Очі, які шукали лише її

Уночі вона кілька разів прокидалася, щойно медсестри заходили до палати. Підводилася, уважно спостерігала за кожним їхнім рухом, а потім знову сідала поруч, міцно тримаючи його за руку.

— Тільки прокидайся... — ледь чутно шепотіла вона. — Я вже тут...

Близько дев'ятої ранку до палати зайшов Остап разом із двома лікарями.

— Доброго ранку, Ангеле.

— Доброго...

— Як минула ніч?

— Спокійно. Показники майже не змінювалися.

Остап схвально кивнув.

— Молодець. З тебе вийшла б чудова медсестра.

— Ні, — усміхнулася вона. — Я просто дуже люблю одного впертого охоронця.

Усмішка з'явилася навіть на обличчях лікарів. Саме в цю мить на моніторі трохи змінилися показники. Остап одразу помітив це.

— Зачекайте...

Віталієві пальці ледь ворухнулися. Повіки тремтіли. Ще секунда.. він повільно розплющив очі. Світло різонуло по зіницях. Він кліпнув кілька разів, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Першим, кого він побачив, була Ангеліна, її заплакані, але такі щасливі очі.

— Ангел...- його голос був хрипким і дуже тихим.

Дівчина не стримала сліз.

— Я тут...Я нікуди не пішла.

Віталій ледь помітно усміхнувся.

— Я знав...

— Не перевтомлюємо пацієнта, — м'яко втрутився Остап.

Він підійшов до ліжка.

— Віталію, чуєш мене?

— Так...

— Добре. Зараз я швидко тебе огляну.

Протягом наступних хвилин Остап разом із колегами перевірив реакцію зіниць, чутливість кінцівок, силу рук, дихання, післяопераційну рану та показники серцевої діяльності.

— Болить?

— Терпимо.

— Голова паморочиться?

— Трохи.

— Це нормально після наркозу й крововтрати.

Один із лікарів задоволено кивнув.

— Відновлення проходить навіть краще, ніж очікували.

Остап полегшено видихнув. Сам він теж був лікарем, але зараз передусім переживав за друга.

— Отже, слухай уважно, — уже більш серйозно сказав Остап. — Жодних різких рухів. Жодного геройства. Шов повинен добре загоїтися. Кілька тижнів без фізичних навантажень. Регулярні перев'язки. Дихальна гімнастика. І повне виконання всіх призначень.

Віталій тихо зітхнув.

— Тобто нудьга...

— Не нудьга, а шанс швидко одужати.

— Зрозумів, докторе...

Коли огляд закінчився, один із лікарів усміхнувся, дивлячись на Ангеліну.

— А ви, мабуть, та сама дівчина, через яку пацієнт вирішив закрити собою від кулі?

Ангеліна сором'язливо опустила очі.

— Так...

— Тоді маємо до вас прохання.

Вона здивовано подивилася на лікаря.

— Яке?

— Допоможіть нам. Віталій слухатиме вас значно охочіше, ніж нас.

Остап тихо засміявся.

— Це правда.

— Тому офіційно призначаємо вас його головною доглядальницею. Контролюйте, щоб він виконував рекомендації. Не дозволяйте вставати без дозволу. Слідкуйте, щоб нормально їв і відпочивав. А головне... Не дозволяйте йому гратися в безсмертного героя.

Віталій невдоволено фиркнув.

— Змовилися...

— Саме так, — усміхнувся Остап.

— І тепер у тебе не один лікар, а ціла команда.

Лікарі вийшли з палати. Остап затримався біля дверей. Поглянув на Ангеліну.

— Довіряю тобі.

Вона серйозно кивнула.

— Не підведу.

— Знаю.

Він тихо зачинив двері. У палаті залишилися лише вони двоє. Віталій дивився на Ангеліну так, ніби боявся, що вона зникне.

— Іди сюди...- ледь чутно попросив він.

Вона обережно сіла ближче.

— Що?

Він повільно підняв руку. Пальці ще були слабкими, але цього вистачило, щоб торкнутися її щоки.

— Дурненька...Навіщо плакала?

Ангеліна крізь сльози усміхнулася.

— Бо мало не втратила тебе.

Віталій обережно погладив її щоку.

— Не втратила. Я ж обіцяв...Бути поруч. 

І тепер мав ще одну дуже вагому причину жити. Він дивився їй у вічі так, що жодних слів більше не було потрібно. Бо інколи кохання звучить найголосніше саме тоді, коли двоє просто мовчки дивляться одне на одного.