Перше побачення

Дихання підтримував апарат, але організм Віталія поступово відновлювався саме так, як і прогнозували. Він перевів погляд на Ангеліну. Дівчина сиділа біля ліжка, тримаючи Віталія за руку. На її обличчі вперше за останні дні з'явився спокій.

— Ангел...- вона підняла голову. — Я ненадовго відлучуся.

Лікарі тут. Якщо щось зміниться — мені одразу повідомлять. Вона кивнула.

— Не хвилюйся. Я нікуди від нього не відійду.

Остап усміхнувся.

— Я знаю.

У коридорі біля вікна стояла Зоряна. Вона задумливо дивилася на місто, яке жило своїм звичайним життям. Люди поспішали у справах. Діти сміялися на майданчику. Наче не існувало всього того болю, який пережили вони.

— Зірочко... - вона обернулася.

— Так?

— Ходімо.

— Куди?

Остап зробив загадковий вираз обличчя.

— Викрадаю тебе.

Вона здивовано кліпнула.

— Знову?

Він засміявся.

— Але цього разу — законно.

Зоряна не стримала усмішки.

— І куди ж?

— На наше перше побачення.

Вона завмерла.

— Побачення?..

— Так. Офіційне. Перше. Як у хлопця й дівчини.

— Але...Віталій...

— З ним усе добре.

Остап ніжно взяв її за руку.

— Ангеліна поруч. Лікарі поруч. А ти живеш лише лікарнею. Потрібно хоча б годину побути просто... нами.

Зоряна подивилася на їхні переплетені пальці. І тихо кивнула.

— Добре.

За кілька хвилин вони вже йшли тихою алеєю неподалік лікарні. Пахло липою. Десь співали птахи. Вітерець легко ворушив листя дерев. Здавалося, саме життя намагалося повернути їм відчуття нормальності. Довгий час вони мовчали. І ця тиша була напрочуд затишною.

— Про що думаєш? - запитав Остап.

Зоряна усміхнулася.

— Якщо чесно... Про те, що це найдивніше побачення у світі.

Він засміявся.

— Чому?

— Бо мій хлопець щойно вийшов із реанімації після огляду іншої дорогої мені людини. І замість ресторану ми гуляємо біля лікарні.

— Не романтично?

— Навпаки. Дуже по-нашому.

Він ніжно стиснув її руку.

— Обіцяю... Коли все це закінчиться... Я запрошу тебе на таке побачення, яке ти запам'ятаєш на все життя.

— А це? - вона озирнулася навколо. — Це я теж запам'ятаю. Назавжди.

Вони повільно дійшли до невеликої кав'ярні навпроти міського парку.

— Кава? - запропонував Остап.

— І щось солодке. Ти ж пам'ятаєш, що я страшенна ласунка?

— Як таке можна забути?

Через кілька хвилин вони вже сиділи за столиком біля великого вікна. Перед Зоряною стояло гаряче какао. Перед Остапом — кава. А посередині — шматочок чізкейка, який вони, навіть не домовляючись, почали їсти однією виделкою.

Зоряна тихо засміялася.

— Якось це дуже...

— По-сімейному?

Вона кивнула.

— Саме так.

Остап якийсь час мовчав. Потім раптом дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку. Зоряна здивовано округлила очі.

— Остапе...

— Не хвилюйся. Це не каблучка.

Він відкрив коробочку. Усередині лежала маленька срібна підвіска. Зірочка. Така сама, як він називав її щодня.

— Я побачив її кілька тижнів тому. І чомусь одразу подумав про тебе. Але хотів подарувати лише тоді, коли ми обоє будемо готові сказати вголос, що ми — пара. Сьогодні... мені здається, саме той день.

У Зоряни заблищали очі.

— Вона... неймовірна...

— Можна? - вона мовчки відсунула волосся.

Остап обережно застебнув ланцюжок на її шиї. Потім легенько торкнувся губами її скроні.

— Тепер моя Зірочка завжди буде носити свою зірку.

Зоряна торкнулася підвіски пальцями. Її серце переповнювало щастя.

— Дякую...

— Ні. - він усміхнувся. — Це я дякую.

— За що?

— За те, що погодилася стати найважливішою людиною в моєму житті.

Вона не відповіла словами. Лише ніжно поклала свою долоню на його. І Остап зрозумів. Іноді мовчання говорить про кохання набагато більше, ніж тисячі зізнань.