Перший рух

Остап швидко поснідав, переодягнувся у чистий медичний костюм, а потім поглянув на всіх присутніх.

— Їдемо.

Дорога до лікарні сьогодні здавалася коротшою. Ангеліна мовчки сиділа біля вікна. Зоряна весь час перебирала пальцями край рукава. Олена сиділа поруч із нею, іноді лагідно стискаючи її долоню. Ростислав уважно стежив за дорогою, хоча думками вже був у палаті реанімації. Біля лікарні Остап зупинився.

— Послухайте мене уважно.

Усі повернулися до нього.

— Віталій ще дуже слабкий. Навіть якщо він не відкриє очей, це нормально. Організму потрібен час.

— Ми розуміємо, — тихо відповіла Ангеліна.

— І ще... заходити будете по одному. Спочатку Зоряна. Потім Ангеліна. Батьку, мамо, вам поки що краще зачекати.

Вони мовчки погодилися. 

Зоряна нерішуче зайшла до палати.Тихо зачинила двері. У палаті було майже безшумно. Лише монітори рівномірно відраховували удари серця. Віталій лежав нерухомо. Блідий. На руці — крапельниця..На грудях — датчики. Від цього видовища в Зоряни защеміло серце. Вона повільно підійшла. Обережно взяла брата за долоню. Так само, як він колись тримав її маленьку за руку, коли вона боялася грози.

— Привіт...- прошепотіла вона. - Я вже тут...- її голос тремтів.— Ти завжди казав, що старші брати мають берегти молодших сестер. Тільки... досить вже. Тепер моя черга берегти тебе.

Сльоза тихо впала на його долоню.

— Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно...Тільки прокинься...Будь ласка...

Вона ніжно поцілувала його в чоло. Посиділа ще кілька хвилин. А потім тихо вийшла. За дверима на неї вже чекала Ангеліна. Зоряна лише мовчки кивнула.

— Він... красивий навіть зараз.

Ангеліна крізь сльози усміхнулася.

— Для мене — завжди.

Вона зайшла до палати.І двері тихо зачинилися. Кілька секунд Ангеліна просто стояла. Розглядала його. Такого сильного чоловіка, який зараз здавався таким беззахисним.

— Привіт...Мій герою...

Вона сіла поруч. Обережно взяла його долоню у свої руки.

— Пам'ятаєш... Ти просив мене усміхнутися? Я усміхаюся. Хоч зараз це дуже важко.

Вона провела пальцями по його руці.

— Ти ще не запросив мене на справжнє побачення. Не сказав...

Вона заплющила очі.

— Не сказав ще раз, що любиш мене. Але я це знаю. Бо люди не закривають собою тих, хто їм байдужий.

У палаті панувала тиша. Ангеліна обережно притулилася чолом до його руки.

— Я тебе дуже люблю...Повернися до мене...

У цю ж мить...Її пальці відчули слабкий рух. Ледь помітний. Майже невідчутний. Віталієві пальці повільно...Ледве-ледве...Стиснули її долоню. Ангеліна різко підняла голову.

— Віталію?..

Вона затамувала подих.Ще один слабкий рух. Наче організм упізнав її.

— Остап! - покликала вона.

За кілька секунд до палати швидко зайшов Остап. Подивився на монітори. На Ангеліну.

— Що сталося?

— Він... Він ворухнув рукою...Коли я говорила...

Остап уважно перевірив реакцію. На його обличчі з'явилася щира усмішка.

— Це дуже хороший знак.

Організм починає реагувати. Він ще не прокинувся. Але вже ніби відчуває присутність близьких. Ангеліна знову подивилася на Віталія. На її губах з'явилася щаслива усмішка крізь сльози.

— Я ж казала...Ти мене чуєш...

Остап поклав сестрі руку на плече.

— Якщо хочеш...Можеш залишитися біля нього.Але не перевтомлюйся.

Вона навіть не дала йому договорити.

— Я залишуся.

Остап усміхнувся. Саме такої відповіді він і очікував.

— Добре. Тоді сьогодні ти його особистий охоронець.

Ангеліна ніжно переплела свої пальці з пальцями Віталія.

— Я нікуди не піду. Поки ти не відкриєш очі... Я буду поруч. І цього разу... Вже я берегтиму тебе.