Я кохаю тебе не "попри"

Заїхавши на подвір'я, він тихо відчинив двері будинку, щоб нікого не розбудити. Та, щойно піднявся на другий поверх, почув знайомі голоси. Мамин. І...Зоряни. Він уже хотів зайти до своєї кімнати, але останні слова дівчини змусили його завмерти.

— ...може, зараз Остапові здається, що це неважливо. Але мине час... і він зрозуміє, що заслуговує на красиву жінку. А не на мене...

У нього стислося серце. Він не ворушився. Лише слухав. І кожне слово боліло. Потім почув мамину відповідь. Спокійну. Мудру. Теплу. І коли Олена сказала:

"Якщо мій син дивиться на тебе так, як я бачила як він дивиться на твоє фото... то серцем ти вже давно стала частиною нашої родини..."

Остап усміхнувся.

— Дякую, мамо... — ледь чутно прошепотів він.

Він ще кілька секунд постояв за дверима. Потім подумав: "Досить. Час самому сказати їй усе." Він легенько постукав.

— Можна?

Олена й Зоряна одночасно повернули голови. Зоряна навіть розгубилася.

— Остап?..

— Привіт.

Він усміхнувся. Хоч і виглядав виснаженим. Олена одразу все зрозуміла. Материнське серце не потребувало пояснень.

— Ну... здається, моя місія тут завершена.

Вона підвелася. Проходячи повз сина, тихо поплескала його по плечу.

— Не змарнуй цей шанс.

— Не змарную.

Вона зачинила за собою двері. У кімнаті стало тихо. Зоряна сиділа на краю ліжка. У його халаті. З трохи розкуйовдженим волоссям. І саме такою вона здалася Остапові найгарнішою дівчиною у світі. Він підійшов ближче. Не відводячи від неї погляду.

— Ти все чув...

Не запитала. Підтвердила.

Він кивнув.

— Усе.

Зоряна опустила очі.

— Не хотіла, щоб ти...

— А я радий, що почув.

Він присів навпроти неї. Так, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Подивись на мене.

Вона повільно підняла погляд. Остап обережно взяв її долоні.

— Я зараз скажу тобі одну річ. І хочу, щоб ти запам'ятала її на все життя.

Він зробив коротку паузу.

— Я не кохаю тебе попри твій шрам. Я не кохаю тебе тому, що мені тебе шкода. Я не кохаю тебе через бажання врятувати.

Він похитав головою.

— Я просто кохаю тебе. Бо ти — це ти.

Його великий палець ніжно погладив її руку.

— Ти смієшся так, що мені хочеться сміятися разом із тобою. Ти хвилюєшся за всіх більше, ніж за себе. Ти червонієш від кожного компліменту. Ти думаєш про брата навіть тоді, коли тобі самій страшно. Ти вмієш любити.І саме це мене зачарувало. Не твоє обличчя. Не твоя зовнішність. А твоє серце.

Сльози вже котилися її щоками.

— Але...

Остап усміхнувся.

— Можна я скажу ще дещо?

Вона мовчки кивнула.

— Як пластичний хірург я бачу шрам. Як чоловік...Я перестаю його помічати вже через кілька секунд. Бо дивлюся тобі в очі. І гублюся в них. Він дуже обережно підняв долоню.Не поспішаючи.Ніби запитуючи дозволу.Кінчиками пальців торкнувся її щоки. Саме тієї, де проходив шрам. Не відсмикнув руку. Не здригнувся. Навпаки. Погладив її так ніжно, ніби торкався найціннішої речі у світі.

— Знаєш, що я зараз відчуваю?

Вона ледь чутно прошепотіла:

— Що?

— Що торкаюся жінки, яку хочу кохати все життя.

Зоряна вже не могла стримувати сліз.

— Чому?.. Чому ти такий?..

Остап усміхнувся.

— Бо ти навчила мене, що справжня краса — це не симетрія обличчя. Це людина. І ти для мене найкрасивіша.

Він нахилився ближче.

Зупинився за кілька сантиметрів.

— Можна?

Зоряна, усміхаючись крізь сльози, сама скоротила цю відстань.

Їхні губи зустрілися.Повільно. Ніжно. Без поспіху. Це був не поцілунок пристрасті. Це була обіцянка. Обіцянка, що він любитиме її завжди.Коли вони відсторонилися, Остап не втримався й залишив легкий поцілунок на її чолі. Потім — на здоровій щоці. І, не вагаючись ні секунди, так само ніжно поцілував її в щоку, де був шрам.

Зоряна здригнулася. Не від страху. Від щастя. Бо вперше після тієї трагедії хтось поцілував не лише її красу. А й той біль, який вона так довго намагалася приховати.

Остап притулився своїм чолом до її.

— Запам'ятай, моя Зірочко...Якщо одного дня ти забудеш, яка ти прекрасна...Я буду поруч. І щодня нагадуватиму тобі про це. Стільки разів, скільки буде потрібно.