Краса, яку бачить серце

Двері тихенько прочинилися.

— Зоряно... — лагідно покликала Олена.

Дівчина повільно розплющила очі. На мить вона навіть забула, де знаходиться. Потім погляд ковзнув по книжковій шафі, письмовому столу, фотографіях... І вона усміхнулася.

— Добрий ранок.

— Добрий, сонечко - Олена підійшла ближче.— Пробач, що буджу. Просто подумала, що, можливо, ти захочеш поснідати, а потім ми поїдемо до лікарні.

— Звісно... - Зоряна сіла на ліжку, трохи ніяково поправляючи халат.

Помітивши це, Олена тепло усміхнулася.

— Бачу, Остап зрадів би, якби зараз тебе побачив.

Зоряна відразу зашарілася.

— Він... учора про цей халат говорив.

— О, я знаю.

Олена тихенько засміялася.

— Учора він телефонував мені ще до вашого приїзду. І знаєш, про що попросив?

— Про що?

— Щоб я нічого не змінювала в його кімнаті. Навіть халат залишила там, де він висів.

Зоряна здивовано підняла очі.

— Справді?

— А потім ще додав: "Мамо, тільки не смійся..."

Жінка усміхнулася ще тепліше.

— Але я, звісно, засміялася.

— І що він сказав?

— Що йому буде дуже  приємно від думки, коли його  Зоряна почуватиметься в кімнаті затишно.

У Зоряни защеміло в грудях. Олена присіла поруч із нею. Якийсь час вони мовчали. Потім жінка тихо сказала:

— Знаєш... я давно не бачила свого сина таким.

— Яким?

— Щасливим.

Зоряна уважно подивилася на неї.

— Остап завжди був хорошим сином. Добрим братом. Блискучим лікарем. Але...

Вона ненадовго замовкла.

— У його житті ніколи не було дівчини, про яку він говорив би так, як говорить про тебе.

Зоряна опустила погляд.

— Він справді так багато говорить?

— Дуже.

Олена засміялася.

— Спочатку він просто згадував одну дівчину. Потім — "дівчину зі студії". Потім — "Зоряну". А останнім часом ми з Ростиславом лише переглядалися, коли він вимовляв твоє ім'я.

— Чому?

— Бо в його очах з'являлося те світло, яке неможливо зіграти. -жінка ніжно торкнулася руки дівчини.— Світло людини, яка кохає.

Зоряна мовчала. А потім ледь чутно промовила:

— Мені іноді здається... що він просто ще не розуміє...

— Чого?

Вона важко зітхнула.

— Кого він покохав.

Олена насупилася.

— Поясни.

Зоряна повільно підняла руку й торкнулася шраму на щоці. Звичним рухом. Бо робила це вже тисячі разів.

— Моє обличчя далеко не ідеальне.

Її голос тремтів.

— Коли люди бачать мене вперше... вони дивляться не на мене.

Вони дивляться сюди. На шрам. Вона гірко всміхнулася.

— І біля апеки двоє чоловіків сміялися з мене. Хотіли доторкнутися до нього, ніби я якийсь дивний експонат.

Олена мовчки слухала.

— Я звикла.Принаймні думала, що звикла. Але після такого щоразу починаєш думати... чи взагалі можна покохати дівчину, дивлячись на таке обличчя?

Вона опустила очі.

— Може, зараз Остапові здається, що це неважливо. Але мине час... і він зрозуміє, що заслуговує на красиву жінку. А не на мене.

У кімнаті запанувала тиша. Олена повільно взяла Зоряну за обидві руки.

— Подивися на мене.

Дівчина несміливо підняла очі.

— Ти знаєш, ким працює мій син?

—Так. Лікарем-хірургом

— Не просто лікарем. Він пластичний хірург. Людина, яка щодня бачить десятки облич. Красивих. Звичайних. Понівечених. І повір мені... Якби Остап оцінював жінок лише за зовнішністю, він ніколи не покохав би саме тебе.

Зоряна мовчала.

— Він закохався не у твій шрам. І не всупереч йому. Він закохався в дівчину, яка, попри біль, залишилася ніжною. Яка пережила страшне, але не стала жорстокою. Яка вміє співчувати, підтримувати й любити.

Олена лагідно усміхнулася.

— Знаєш, що я побачила в його очах, коли він уперше розповідав про тебе?

— Що?

— Гордість. Не жалість. Не захоплення зовнішністю. А саме гордість за те, яка ти сильна.

На очах Зоряни виступили сльози.

— Але ж мій шрам...

Олена ніжно провела долонею по її волоссю.

— Доню...Шрам не зробив тебе менш красивою. Він лише розповідає частину твоєї історії. А Остап... він бачить усю історію. І покохав саме її.

Зоряна більше не стримувала сліз. Вона обійняла Олену так щиро, ніби знала її все життя.

— Дякую...-прошепотіла вона.

— За що?

— За те, що ви говорите зі мною так... ніби я вже своя.

Олена міцніше пригорнула дівчину.

— Бо, Зоряно...Якщо мій син дивиться на тебе так, як я бачила коли він дивиться на твоє фото...То серцем ти вже давно стала частиною нашої родини і я дуже сподіваюся, що одного дня це стане не лише почуттям, а й реальністю.

Зоряна заплющила очі. Вперше за багато років вона почула слова, які почали лікувати не її обличчя.А її душу.