Там, де живе його серце

Після гарячого чаю й легкої вечері Олена ніжно обійняла Зоряну за плечі.

— Ходімо, покажу тобі кімнату Остапа.

Зоряна одразу ніяково всміхнулася.

— Може... я краще в гостьовій?

— Ні, — усміхнулася Олена. — Якщо мій син, перебуваючи в лікарні, кілька разів повторив, що ти маєш ночувати саме в його кімнаті, то сперечатися з ним немає сенсу.

Ростислав, який саме проходив повз, тихо засміявся.

— Він ще таким упертим був у дитинстві.

Зоряна лише опустила очі. Серце почало битися швидше. Олена відчинила двері.

— Ось.

Кімната була просторою, світлою і дуже схожою на свого господаря. Жодного безладу. Усе акуратно складене. На письмовому столі лежали медичні книги, кілька відкритих конспектів і ноутбук.  На полиці стояли фотографії родини. Поряд — дипломи, медалі за спортивні змагання та кілька моделей людського скелета, які викликали в Зоряни несвідому усмішку.

— Справжній лікар, — тихо промовила вона.

Олена кивнула.

— Він часто засиджується тут до ночі. А останнім часом... все частіше усміхається, дивлячись у телефон.

Зоряна відчула, як щоки стали гарячими.

— Думаю, тепер я знаю чому.

Олена лагідно стиснула її долоню.

— Якщо щось буде потрібно — моя кімната поруч. На добраніч.

— На добраніч...

Двері тихо зачинилися. У кімнаті запанувала тиша. Зоряна повільно пройшла кілька кроків. Несміливо торкнулася спинки крісла. Провела пальцями по столу. Погляд ковзнув до книжкової полиці. Усе тут нагадувало про Остапа. Його характер. Його звички. Його життя. На стільці висів темно-синій домашній халат. Вона мимоволі усміхнулася. Саме про нього він сьогодні говорив у лікарні. Телефон у її руках завібрував. На екрані з'явилося: Остап 

Вона відповіла майже одразу.

— Привіт...

Його голос був втомленим, але теплим.

— Уже влаштувалася?

— Так...

— У моїй кімнаті?

— Так...-вона тихенько засміялася.

На кілька секунд запала приємна тиша.

— Знаєш... — тихо сказав він. — Я зараз сиджу біля палати Віталія і чомусь постійно думаю про тебе.

Зоряна мовчала.

— Уявляю, як ти зараз ходиш моєю кімнатою. Розглядаєш книжки. Фотографії. І знаєш... є одна думка, яка не виходить із голови.

— Яка?

Він зробив коротку паузу.

— Дуже хочу уявляти, що ти зараз у моєму халаті.

Зоряна заплющила очі.

— Остапе...

— Що?

— Ти мене бентежиш.

Він тихо засміявся.

— Це ще не все.

— Навіть боюся слухати далі.

— А я ще мрію, що сьогодні ти заснеш на моєму ліжку. І, коли повернуся додому, знатиму, що там спала дівчина, яку я кохаю.

У Зоряни перехопило подих. Жодного натяку на легковажність. Лише щира ніжність. Так міг сказати тільки він.

— Я ніколи не думав, — продовжив Остап, — що звичайне ліжко чи халат можуть стати такими особливими. Але коли вони пов'язані з тобою... усе змінюється.

Зоряна ледь усміхнулася.

— Ти безнадійний романтик.

— Винна в цьому одна дуже красива дівчина.

Вона відчула, як серце наповнюється теплом.

— Як Віталій?

— Стабільний. Спить. Я поруч.

Вона полегшено видихнула.

— Дякую...

— А ти пообіцяй мені відпочити.

— Обіцяю.

— Добраніч, моя Зірочко.

Її щоки знову спалахнули.

— Добраніч...

Після дзвінка в кімнаті стало тихо. Зоряна ще кілька хвилин тримала телефон біля грудей. Потім перевела погляд на халат. Несміливо підійшла. Доторкнулася до м'якої тканини. Усміхнулася сама собі.

— Ну що ж... здається, хтось дуже хотів, щоб я його послухала.

Вона обережно вдягнула халат. Він був трохи завеликий, рукави закривали долоні. У дзеркалі на неї дивилася дівчина, яка вперше за дуже довгий час не думала про свій шрам. Думала про чоловіка, який бачив у ній не шрам. А цілий всесвіт. Зоряна підійшла до ліжка. Обережно присіла на край. Провела долонею по покривалу. І тихо прошепотіла:

— Тут усе пахне тобою...

Вона лягла, міцніше загорнулася в халат і заплющила очі. Попри важкий день, попри пережитий страх за брата, на її губах з'явилася легка усмішка. Бо вперше в житті вона засинала з відчуттям, що її люблять такою, якою вона є. І ця думка була сильнішою за будь-які шрами.