Перше знайомство

Ніч уже давно опустилася на місто, коли автомобіль Ростислава плавно заїхав на подвір'я будинку Науменків. За всю дорогу майже ніхто не промовив ні слова.

Ангеліна сиділа біля вікна, стискаючи в руках телефон. Вона щохвилини чекала повідомлення від Остапа.

Зоряна мовчки дивилася перед собою. Втома, страх за брата і пережите викрадення виснажили її настільки, що навіть сліз уже не залишилося.

Ростислав заглушив двигун.

— Приїхали.

Щойно вони відчинили двері, на ґанок поспішно вийшла жінка. Олена Науменко. Дружина Ростислава. Мама Ангеліни й Остапа. Вона ще дорогою отримала від чоловіка коротке повідомлення про те, що дівчата врятовані і їдуть додому, але побачивши доньку на власні очі, не змогла стримати емоцій.

— Ангеліно! - жінка швидко підійшла й міцно обійняла доньку. — Донечко моя...

Ангеліна вперше за цей день відчула себе маленькою дівчинкою. Вона сховала обличчя на маминому плечі.

— Мам...

— Все... Все вже позаду...

Олена гладила її по волоссю, ледве стримуючи власні сльози.

— Головне, що ти жива.

Лише після цього вона помітила тендітну дівчину, яка несміливо стояла трохи осторонь. Зоряна. У широкому худі. Втомлена. З опущеним поглядом. Олена відразу зрозуміла, хто це. Вона багато чула про сестру Віталія від Остапа. Навіть надто багато. У його голосі щоразу з'являлося щось особливе, коли він вимовляв її ім'я. Жінка тепло усміхнулася.

— А ти, мабуть, Зоряна.

Дівчина трохи розгубилася.

— Так... Добрий вечір.

Вона вже хотіла простягнути руку для знайомства, але Олена навіть не дала їй цього зробити. Натомість просто обійняла її. По-материнськи. Щиро і ніжно. Зоряна застигла. Вона не пам'ятала, коли востаннє хтось обіймав її саме так. Без жалю. Без цікавості. Без страху перед її шрамом. Просто тому, що вона — людина.

— Ласкаво просимо додому. - тихо сказала Олена.

— Додому?..- здивовано перепитала Зоряна.

— Так. Поки ти тут — це теж твій дім.

Дівчина ледь стримала сльози. Ростислав із легкою усмішкою спостерігав за дружиною. Потім тихо сказав:

— Знайомся... Це та сама дівчина, через яку наш син останнім часом майже світиться від щастя.

Зоряна миттєво почервоніла.

— Ростиславе...

— Що? Я ж правду сказав.

Олена тихенько засміялася.

— Значить, це ти полонила серце нашого Остапа?

Зоряна опустила очі.

— Не знаю... Мені здається, це він полонив моє...

На мить у будинку запанувала тиша. Олена ніжно взяла її за руку.

— Тоді я дуже рада нашому знайомству. Бо давно не бачила свого сина таким щасливим. А тепер, — уже по-господарськи сказала вона, — ніяких розмов на порозі. Ви обидві виснажені. Я вже приготувала гарячий чай, вечерю і... ніяких заперечень.

Ангеліна усміхнулася вперше за весь день.

— Мам, ти незмінна.

— І слава Богу. Бо якщо не нагодую своїх дітей, то хто це зробить?

Коли всі зайшли до будинку, Олена раптом повернулася до Зоряни.

— Остап сказав, щоб ти ночувала в його кімнаті. Він навіть окремо наголосив на цьому. - на губах жінки з'явилася лукава усмішка. — Здається, мій син дуже серйозно закохався.

Зоряна сором'язливо посміхнулася.

А десь далеко, у лікарні, Остап саме перевіряв показники Віталія, навіть не підозрюючи, що найважливіше знайомство в його житті вже відбулося. І його мама вже подумки прийняла Зоряну не просто як гостю. А як дівчину, яку одного дня дуже хотіла б назвати своєю донькою.