Там, де пахне ним

Остап вийшов із реанімації лише на кілька хвилин. Віталій ще спав під дією наркозу. Монітори рівно відбивали ритм його серця, а показники поступово ставали кращими. Це давало надію. У коридорі його все  ще чекали батько, Ангеліна і Зоряна.

— Ну що? — одразу підвелася Ангеліна.

— Стан стабільний. Зараз він у реанімації, під постійним наглядом. Найближча ніч буде важливою, але поки що все йде так, як повинно.

Дівчина полегшено видихнула. Ростислав теж ніби скинув із плечей кілька років життя.

— Дякую, сину.

Остап лише втомлено кивнув. Потім уважно подивився на дівчат. Заплакані очі. Бліді обличчя. Втома.

— А тепер слухайте мене уважно, — сказав він уже не як брат, а як лікар. — Ви обидві поїдете додому.

— Я не поїду, — майже одночасно заперечили Ангеліна і Зоряна.

Остап навіть усміхнувся.

— Саме такої відповіді я й очікував.

— Остапе...

— Ангеліно, ти майже добу не спала. Зоряна теж. Якщо Віталій прокинеться, він першим ділом насварить мене, що я дозволив вам довести себе до виснаження.

Зоряна опустила очі.

— Але я хочу бути поруч із братом...

Остап підійшов до неї. Обережно прибрав пасмо волосся їй за вушко.

— Я буду поруч із ним. Обіцяю тобі. Як тільки він відкриє очі — ти дізнаєшся про це першою.

Вона довго дивилася на нього. А потім ледь помітно кивнула.

— Добре...

Остап усміхнувся.

— Але є одна умова.

Ростислав із цікавістю підняв брову.

— Яка ще?

Остап навіть трохи ніяково потер шию. Що було зовсім на нього не схоже.

— Зоряна... сьогодні ночуватиме в мене.

У коридорі запала тиша. Ангеліна першою зрозуміла, що він має на увазі. І на її обличчі з'явилася хитра усмішка.

— У твоїй кімнаті?

— Так.

Ростислав усміхнувся куточком губ.

— Цікаве рішення.

Остап навіть не намагався приховувати своїх почуттів.

— Якщо чесно... мені просто зносить голову від думки, що моя кохана буде спати на моєму ліжку.

Зоряна миттєво почервоніла.

— Остапе...

Він узяв її за руку.

— Користуватиметься моїм халатом... питиме чай із моєї улюбленої чашки... буде в кімнаті, де кожна річ знає мене.

Він усміхнувся.

— Мене самого там не буде. Але чомусь від цієї думки мені дуже тепло.

На очах Зоряни заблищали сльози.

— Ти... дивний.

— Закоханий.- не став заперечувати він. — Дуже закоханий.

Ростислав тихо засміявся.

— Схоже, в моєму домі стало на одного щасливого чоловіка більше.

Ангеліна підійшла до брата й міцно обійняла його.

— Бережи Віталія.

— Берегтиму.

— І... дякую, що врятував його.

Остап поцілував сестру в чоло.

— Він ще має тебе відвести до вівтаря. Тому навіть не думай про погане.

Потім він подивився на Зоряну. Їхні погляди зустрілися.

— Поїдь додому. Відпочинь. А завтра я сам привезу тебе до брата.

Вона кивнула.

— Я чекатиму.

Ростислав поклав руку синові на плече.

— А ти?

Остап озирнувся на двері реанімації.

—Я залишаюся тут. На чергуванні. Біля людини, якій завдячую своїм щастям.

Бо знав: щойно Віталій розплющить очі, перше, що він запитає, буде не про себе. Він запитає:«Де Ангел?» І Остап дуже хотів мати можливість відповісти: «Вона вдома. Вона в безпеці. І чекає на тебе.»