Найкращі слова цієї ночі

Червоний напис «Операція» над дверима згас. Ангеліна схопилася зі стільця так різко, що мало не втратила рівновагу. Зоряна теж миттєво підвелася. Ростислав зробив кілька кроків уперед. Двері повільно відчинилися.

На порозі з'явився Остап у зеленому хірургічному костюмі. У масці, яку він повільно стягнув донизу. Втомлений. Блідий. На чолі блищали краплини поту і кілька секунд він просто мовчав. І ці кілька секунд здалися всім вічністю.

— Остапе...- ледь чутно прошепотіла Ангеліна.

Він подивився спочатку на сестру. Потім на Зоряну. На батька. І тільки після цього вперше за всю ніч усміхнувся. Ледь помітною, але такою довгоочікуваною усмішкою.

— Операція пройшла успішно.

Наче хтось зняв із усіх величезний тягар. Ангеліна заплакала, але тепер це були зовсім інші сльози. Вона кинулася братові на шию.

— Дякую...

— Тихо...

Остап ніжно обійняв сестру.

— Він у нас сильний.

Зоряна стояла нерухомо. Наче не вірила почутому.

— Він... Він буде жити?

Остап підійшов до неї. Взяв її холодні долоні у свої.

— Буде. Обов'язково буде. Куля не зачепила життєво важливих органів, але він втратив багато крові. Нам вдалося зупинити кровотечу, видалити уламки та ушити пошкоджені тканини. Тепер найважливіше — щоб організм відновився.

Зоряна більше не стримувалася. Вона притулилася до грудей Остапа й тихо заплакала.

— Дякую...

— Не мені.

Усміхнувся він.

— Дякуй своєму братові. Він дуже впертий.

Ростислав підійшов до сина. Вперше за багато років він просто міцно обійняв його. Без зайвих слів. По-чоловічому.

— Пишаюся тобою. - тихо сказав він.

Остап заплющив очі. Почути ці слова від батька було не менш важливо, ніж успішно завершити операцію.

— Я просто зробив усе, що мав.

— Ні. - похитав головою Ростислав. — Сьогодні ти врятував людину, яка стала частиною нашої родини.

— Коли ми можемо його побачити? - апитала Ангеліна, витираючи сльози.

Остап одразу став серйозним.

— Зараз — ні.

Його вже переводять  до реанімаційного відділення. Найближчі години будуть дуже важливими. Він буде під постійним наглядом. Поки що до нього нікого не пустять. На обличчі Ангеліни знову з'явилося хвилювання.

— А якщо він прокинеться?

— Ми будемо поруч. - спокійно відповів Остап. — І щойно його стан стане стабільним, я дозволю вам зайти. Обіцяю.

Саме в цей момент повз них проїхало ліжко. Віталія вже везли до реанімації. Він був непритомний. Обличчя бліде. До рук під'єднані крапельниці. Навколо — монітори та медичне обладнання. Ангеліна мимоволі зробила крок уперед.

— Віталію...-ледь прошепотіла вона.

Наче почувши її голос, пальці його правої руки ледь помітно здригнулися. Остап усміхнувся.

— Бачиш? Навіть зараз він тебе чує.

Двері реанімації зачинилися. Ангеліна ще довго дивилася на них. Потім тихо сказала:

— Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно.

Зоряна стала поруч і взяла її за руку.

— Ми чекатимемо разом.

Ростислав поклав руки їм обом на плечі. А Остап, дивлячись на трьох найдорожчих для Віталія людей, подумав лише про одне: Найважчу битву вони вже виграли. Тепер залишалося дочекатися, коли сам Віталій розплющить очі.