Не забирайте в мене брата

Усе сталося так швидко... Настільки швидко, що Зоряна досі не могла повірити, що вони вже їдуть у машині. Вільні і живі. Поруч сиділа Ангеліна. Попереду — Ростислав. Та Зоряна майже нічого не бачила. Перед очима стояла лише одна картина - постріл. Віталій, який різко розвернувся і закрив Ангеліну собою. Вона міцно заплющила очі.

— Ні... - оедь чутно прошепотіла. — Ні...

Їй хотілося прокинутися і  щоб це був страшний сон. Але ні, бо на руках досі залишилися синці від мотузок. А в серці — нестерпний біль. Віталій... Її старший брат,  захисник та найближча людина,  яка після смерті батьків стала для неї всім.

Він працював без вихідних. Не купував собі нічого зайвого. Роками ходив в одному й тому самому одязі. Відкладав кожну копійку. А коли вона одного разу запитала:

— Навіщо ти так багато працюєш?

Він лише усміхнувся.

— Бо в мене є мрія.

Тоді вона ще не знала... Що його мрією була вона. Її операція. Її майбутнє. Її усмішка. І зараз...Він лежить у швидкій. Поранений. Через неї. Через Ангеліну. Через те, що не зміг би вчинити інакше.

— Це все через мене...- прошепотіла Зоряна.

Ростислав почув.

— Доню...

— Якби мене не було...

— Не смій. - його голос був несподівано лагідним. — Ніколи не звинувачуй себе.

Вона похитала головою.

— Він усе життя жертвував собою заради мене... А тепер...Знову...

Ангеліна обережно взяла її за руку. Її власні очі були заплакані.

— Не говори так.

— Але це правда.

— Ні.

Зоряна подивилася на подругу.

— Він закрив тебе. Бо кохає. Не тому, що мусив. А тому, що його серце так вирішило.

Від цих слів Ангеліна заплакала ще сильніше.

— Я знаю...Я тільки сьогодні встигла сказати йому, що люблю його... А якщо...

Вона не змогла договорити. Зоряна міцно обійняла її. Попри власний біль. Попри власний страх.

— Він виживе.

— Звідки ти знаєш?

— Бо мій брат упертий. Дуже. Він завжди повертається. Завжди. - усмішка вийшла крізь сльози.

Вона згадала їхнє дитинство. Як Віталій, ще зовсім хлопчиськом, закривав її від старших дітей. Як приносив морозиво після школи. Як ночами сидів біля її ліжка, коли вона хворіла. Як одного разу сказав: "Поки я живий, ніхто тебе не образить." І він дотримав слова. Навіть сьогодні. Зоряна підняла заплакані очі до темного неба за вікном.

— Господи...Я ніколи нічого не просила. Ніколи. Мені не потрібна операція. Не потрібне красиве обличчя. Не потрібно нічого...Лише...Залиш мені брата.Будь ласка...

Машина мовчки мчала нічною дорогою. А троє людей усередині молилися кожен по-своєму. Ростислав — щоб не втратити людину, якій довірив найдорожче. Ангеліна — щоб чоловік, якого вона кохає,  відкрив очі й усміхнувся їй. І Зоряна...Щоб її старший брат, який усе життя був для неї опорою, ще багато років міг називати її своїм найріднішим сонечком.