Дорога між життям і смертю

Сирена швидкої допомоги розрізала ніч. Медики вибігли назустріч ще до того, як автомобіль повністю зупинився біля ангару.

— Вогнепальне поранення! — голосно повідомив Остап. — Чоловік, тридцять років. Велика крововтрата. Куля пройшла по дотичній через правий бік. Свідомість збережена, але нестабільна! - його голос був спокійним, професійним.

Таким, яким він ставав лише в операційній. Та всередині все кричало. Бо на ношах лежав не просто пацієнт. Лежав чоловік, який став для нього братом.

— Дівчино, відійди на хвилину. - попросив один із медиків.

— Ні...- вона міцніше стиснула долоню Віталія. — Я нікуди не піду.

— Доню... - Ростислав поклав руку їй на плече. — Дозволь їм працювати.

Вона подивилася на батька. У її очах було стільки болю, що він ледве витримав цей погляд. Повільно відступила. Але очей від Віталія не відвела. Коли ноші почали нести до машини швидкої, Віталій на мить розплющив очі. Його погляд одразу знайшов Ангеліну.

— Ангеле...- вона підбігла ближче. — Я тут...

— Не... плач... - він ледве вимовляв слова. — Усміхнись...Хоч раз...Для мене...

Крізь сльози вона змусила себе усміхнутися. Тремтячими губами.

— Отак?

Він ледь кивнув.

— Красуня...- і знову заплющив очі.

— Тиску немає!

— Підключайте інфузію!

— Швидше!

Медики зачинили двері автомобіля.

— Я їду з ним!- одночасно сказали Остап і Ангеліна.

Вони подивилися один на одного. Остап похитав головою.

— Ангеліно...

— Я не залишу його!

— Я потрібен йому як хірург. 

Вона мовчала. Ростислав обійняв доньку.

— Ми їдемо слідом. Добре?

Вона лише кивнула.

Швидка рушила. Остап сидів біля Віталія. Однією рукою притискав пов'язку. Іншою контролював крапельницю.

— Богатиренко. Дивись на мене.

Віталій повільно відкрив очі.

— Остапе...

— Про що ми домовилися?

— Не...вмирати...

— Правильно.

На губах Віталія промайнула слабка усмішка.

— А ще...

— Що?

— Якщо...щось...

Він зробив важкий вдих.

— Бережи...їх...

Остап різко похитав головою.

— Сам будеш берегти. Я тобі не дозволю так легко здатися.

У цей час позаду мчав автомобіль Ростислава. На задньому сидінні сиділи Ангеліна і Зоряна. Ангеліна мовчки дивилася у вікно. Її долоні досі пам'ятали тепло рук Віталія. А в голові лунав його голос.

"Красуня..."

І саме тоді вона зрозуміла. Найстрашніше ще попереду. Бо тепер потрібно було не просто знайти його. Не просто врятувати. А чекати. І молитися, щоб чоловік, який без вагань закрив її своїм тілом від кулі, пережив цю ніч. Вона тихо стиснула на грудях маленький срібний хрестик.

— Господи...Не забирай його у мене...Я тільки встигла сказати, що кохаю його...