Не смій заплющувати очі

— ВІТАЛІЮ! - крик Ангеліни пронизав увесь ангар.

Вона відчула, як його руки, які ще секунду тому так міцно тримали її, почали слабнути. Віталій повільно опустився на одне коліно та навіть падаючи, він зробив усе, щоб Ангеліна не вдарилася. Вона миттєво опинилася поруч із ним.

— Ні... ні... будь ласка...- її долоні тремтіли, коли вона торкнулася його обличчя. — Подивись на мене... Віталію...

Остап уже передав Зоряну одному з охоронців.

— Подбайте про неї!

І наступної миті він був біля Богатиренка. Лікар прокинувся в ньому миттєво.

— Усі назад! Дайте мені місце!

Він швидко розстебнув бронежилет. На темній футболці швидко збільшувалася кривава пляма.

— Куля пройшла збоку...- пробурмотів Остап. — Чорт...

— Він... він буде жити? - схлипнула Ангеліна.

Остап навіть не підняв очей.

— Ангеліно...

— Скажи!

— Мені потрібно працювати.

Його руки вже затискали рану. Кров просочувалася крізь одяг.

— Аптечку! - гукнув він.

Хтось із охоронців уже біг до машини. Віталій важко розплющив очі. Перед ним усе розпливалося. Та крізь туман він бачив лише одне обличчя. Ангеліни. Заплаканої. Переляканої. Такої рідної.

— Не плач...- ледь чутно прошепотів він. — Я тут...

— Мовчи! - крізь сльози сказала вона. — Будь ласка... мовчи...

Вона взяла його за руку. Міцно. Наче боялася, що варто відпустити — і він зникне.

— Ти обіцяв...- схлипнула вона. — Обіцяв, що будеш мене оберігати і будеш поряд...

— Вберіг же...- ледь усміхнувся він.

— Дурний... - заплакала вона ще сильніше. — Я не це мала на увазі...

Остап наклав тугу пов'язку.

— Потрібно негайно в лікарню. - він підняв очі на Ростислава. — Негайно!

Ростислав кивнув. Його голос був незвично тихим.

— Машину!

Зоряна  стояла поруч. Її очі були повні сліз.

— Братику... - прошепотіла вона.

Віталій повернув голову.

— Все добре...

Навіть зараз він думав не про себе.

— Ти... ціла?

Зоряна розридалася.

— Так...

— От і...Добре...

— Богатиренко!

Гаркнув Остап.

— Не смій засинати!

Той спробував усміхнутися.

— Командуєш...

— Так! І якщо треба — дам тоб в морду!

Навіть у цій ситуації куточок губ Віталія ледь смикнувся.

— Лікар...

Ангеліна нахилилася до нього. Її сльози падали йому на щоку.

— Послухай мене...- її голос тремтів. — Ти не маєш права зараз померти. Чуєш? Не маєш! Бо... - вона заплющила очі.

І нарешті сказала те, що так довго боялася вимовити.

— Бо я тебе кохаю...

Усе навколо ніби завмерло. Навіть Остап на мить припинив рух. Ростислав повільно підняв голову. Зоряна затулила долонями рот. Віталій дивився на Ангеліну так, ніби не вірив почутому.

— Що?..

— Я кохаю тебе... - вона вже не стримувала сліз. — Давно кохаю...І мені байдуже, що ти мій охоронець. Мені байдуже, що це неправильно. Мені байдуже на все. Тільки...Живи... Будь ласка...

На обличчі Віталія з'явилася найтепліша усмішка, яку вона коли-небудь бачила. Він ледве підняв руку. І ніжно торкнувся її щоки.

— Ангеле... - ледь чутно прошепотів він. — Я теж...

Слів більше не вистачило. Очі почали заплющуватися.

— ВІТАЛІЮ! - крикнув Остап. — Дивись на мене! Не смій втрачати свідомість!

Сирена швидкої допомоги вже лунала зовсім поруч.

І кожен із них розумів: справжня боротьба за життя Віталія тільки починається.