Живий щит

Настала секунда, про яку всі вони мріяли.

— Ангел!

— Віталію!

Не думаючи ні про що, Ангеліна кинулася до нього. Мотузки вже лежали на підлозі — один із людей Ростислава миттєво їх розрізав. Дівчина буквально врізалася в груди Богатиренка. Вперше за весь час вона дозволила собі розплакатися. Не від страху. Від полегшення. Вона обіймала його так міцно, ніби боялася, що він знову зникне. І Віталій також не стримувався. Його руки міцно обійняли її. Наче вона була найдорожчим скарбом у його житті.

— Тихо... Ангеле... Я тут... - він притулився щокою до її волосся. — Я прийшов...

Поряд Остап уже розв'язував Зоряну. Щойно її руки стали вільними, вона сама кинулася до нього. Не стримуючи сліз.

— Остапе...

Він міцно обійняв її.

— Все... моя Зірочко... все закінчилося...

Вона схлипнула й притиснулася до нього ще сильніше. Наче шукала найнадійніше місце у світі. І знайшла його. Не сказавши більше ні слова, Остап легко підхопив Зоряну на руки. Вона автоматично обвила його шию руками. Так природно. Наче робила це вже сотню разів. Він усміхнувся.

— Поїхали додому...

Зоряна лише кивнула, не бажаючи відпускати його.

Віталій тим часом трохи відсторонив від себе Ангеліну. Його професійні навички взяли гору над емоціями. Він уважно оглянув її обличчя. Шию. Руки. Зап'ястя. Очима ковзнув по кожному сантиметру.

— Болить?

— Ні...

— Голова?

— Ні.

— Запаморочення?

— Немає.

Він полегшено видихнув. Лише почервонілі від мотузок зап'ястя. Серйозних ушкоджень не було. І тільки після цього Богатиренко дозволив собі зробити те, про що мріяв усю дорогу. Він обережно підняв Ангеліну на руки.

— Віталію...

— Мовчи. - його голос був ніжним. — Тепер я тебе нікуди не відпущу.

Її серце пропустило удар. Попереду йшов Остап із Зоряною. За ними — люди Ростислава. Останнім ішов Віталій, міцно притискаючи до себе Ангела. Вона поклала голову йому на груди. Слухаючи шалений стукіт його серця.

— Я так боялася... - ледь чутно прошепотіла вона.

— Знаю...

— Я весь час думала про тебе...

Віталій заплющив очі. На одну мить.

— І я про тебе...

До виходу залишалося всього кілька метрів. Ростислав уже поспішав назустріч дочці. Остап майже вийшов із будівлі. І саме тоді...Щось змусило Віталія різко повернути голову. Боковим зором він помітив ледь помітний рух. Один із нападників. Якого всі вважали непритомним. Повільно підняв руку. У руці блиснув пістолет. Дуло було спрямоване...Прямо в Ангеліну. Час ніби зупинився.

— АНГЕЛ!

Закричав хтось. Та Віталій уже діяв. Не думаючи. Не вагаючись. Не дивлячись на наслідки. Він різко розвернувся. Ще сильніше притиснув дівчину до себе. І закрив її власним тілом. Пролунав постріл. Оглушливий. Близький. Болючий. Віталій різко здригнувся. Його тіло напружилося. На обличчі промайнула гримаса болю. Ангеліна відчула, як його руки на мить здригнулися.

— В... Віталію?..

Він не відповів. Лише ще міцніше притиснув її до себе, ніби навіть зараз боявся, що куля може дістатися до неї. І лише через секунду вона побачила... Темна пляма повільно розпливалася по його бронежилету збоку, там, де захист уже не прикривав тіло.

— НІ!!! - її розпачливий крик ехом прокотився всім ангаром.

Остап миттєво обернувся. Зоряна зблідла. Ростислав завмер. А Віталій, попри пекучий біль, дивився тільки на Ангеліну. Його губи ледь ворухнулися.

— Головне...- він важко вдихнув. — ...що ти... жива...

І лише після цих слів його ноги підкосилися...