За крок до них

Стара промислова зона потонула в темряві. Лише зрідка її розривали короткі спалахи світла. Напруга висіла в повітрі та Віталій рухався попереду невеликої групи охоронців Ростислава. Він більше не думав про небезпеку. Не думав про себе. Не думав про кулі. У голові була лише одна думка. Ангеліна.

— Правий вхід перекритий. - тихо повідомив один із чоловіків у навушник.

— Лівий?

— Відкритий.

— Працюємо. - коротко наказав Віталій.

Остап ішов поруч. Його серце билося так сильно, що він чув його навіть крізь шум навколо. Перед очима постійно виникала Зоряна. Її усмішка. Її сором'язливий погляд. Її щастя під час фотосесії. І той поцілунок біля озера.

— Ми встигнемо. - несподівано сказав Віталій.

Остап повернув голову.

— Що?

— Встигнемо.

Він і сам не знав, кому говорить ці слова. Собі чи другу. Нарешті вони дісталися бічного входу. Поржавілі двері були прочинені та усередині панувала темрява.

— Там. - прошепотів Віталій.

І першим ступив усередину. У цей самий час Ангеліна сиділа на холодній бетонній підлозі. Руки все ще були зв'язані. Зоряна притулилася поруч. Останні хвилини здавалися вічністю. Десь неподалік чулися чоловічі голоси. Матюки. Метушня.

— Вони нервують. - тихо сказала Ангеліна.

— Хто?

— Викрадачі.

Зоряна прислухалася. І теж це помітила. Один із чоловіків кілька разів поспіхом проходив повз двері. Інший комусь телефонував.

— Нас знайшли. - прошепотіла Ангеліна.

І вперше за довгий час усміхнулася. Раптом двері відчинилися. До кімнати різко зайшов один із викрадачів.Злий. Нервовий.

— Сидіти тихо! - гаркнув він. — Бо буде гірше.

Ангеліна лише подивилася йому в очі. І несподівано для самої себе сказала:

— Вже боїшся?

Чоловік застиг.

— Що сказала?

— Те, що чув.

— Закрий рот.

— Бо що?

Він різко зробив крок до неї.

Зоряна зблідла.

— Ангеліно...

Але Ангеліна не відвела погляду. Бо зрозуміла одну просту річ. Вона більше не боїться.Не так, як раніше, тому що знала - Віталій уже поруч. І  на підтвердження її думок десь зовсім близько пролунав гуркіт. Потім крик і ще один. Усі в приміщенні завмерли. Викрадач різко повернув голову до дверей.

— Що за...

І саме в цей момент з коридору долинув знайомий голос. Глухий. Небезпечний. Такий, від якого в Ангеліни перехопило подих.

— Ангел!

Віталій. У дівчини на очах миттєво виступили сльози.

— Я тут! - закричала вона щосили. — ВІТАЛІЮ!

Наступної секунди все відбувалось наче у бойовику. Викрадач кинувся до неї. З коридору пролунали важкі кроки. Чийсь удар. Гуркіт металу, крики. А потім двері до приміщення злетіли з петель. І на порозі з'явився Віталій. Брудний. Злий та небезпечний.

Але для Ангеліни в той момент він виглядав найріднішою людиною у світі. Його погляд одразу знайшов її. Потім Зоряну. І лише переконавшись, що вони живі, він дозволив собі видихнути.

— Я прийшов, Ангеле. - тихо сказав він.

І вперше за весь цей жах на її обличчі з'явилася справжня усмішка. Тепер вона знала, що все буде добре.