Вогонь у темряві

Нічне місто давно залишилося позаду, а колона автомобілів зупинилася неподалік старої промислової зони. Попереду темнів ангар. Величезний. Покинутий. Мертвий. Саме таким він здавався на перший погляд. Але Віталій відчував інше. Там були вони - Ангеліна, Зоряна. Його найдорожчі дівчата

— Занадто тихо, — похмуро промовив Остап.

Віталій кивнув. Йому теж це не подобалося. Надто легко.і очевидно. Ніби хтось спеціально чекає на них.

Люди Науменка почали обережно просуватися вперед. Усі були напружені. Кожен розумів: помилка може коштувати дуже дорого. І раптом ніч розірвав різкий гуркіт. Перший постріл пролунав десь попереду, а потім другий, третій. Усе сталося миттєво.

— Засідка! - рролунав чийсь крик.

Люди кинулися в укриття. Навколо загриміло відлуння пострілів. Старий ангар ожив. Наче саме чудовисько прокинулося у темряві. Остап притиснувся до бетонної стіни, серце шалено калатало.Він був лікарем, а не солдатом, хоча з хорошої бойовою підготовкою. Але зараз думав лише про одне. Про Зоряну.

Віталій залишався напрочуд зібраним. Його обличчя нагадувало камінь - холодне, зосереджене, небезпечне. Десь усередині ангару сиділа Ангеліна. Його Ангел. І це було єдине, що зараз мало значення.

— Вони нас чекали, — сказав один із охоронців.

— Знаю. - коротко відповів Віталій.

Його погляд ковзнув по темних вікнах будівлі. По поржавілих конструкціях. По чорних отворах дверей.

Ростислав теж прибув на місце. Попри всі заборони своїх людей. Попри небезпеку, бо там була його донька і кохана дівчина його сина.

— Заберемо їх. - твердо сказав він.

Тим часом в ангарі Ангеліна здригнулася від гучного звуку. Потім ще одного. І ще.

Зоряна теж підняла голову.

— Що це? - прошепотіла вона.

Ангеліна прислухалася. І раптом її серце шалено закалатало.

— Це вони.

— Хто?

— Наші.

На очах дівчини з'явилися сльози. Але цього разу не від страху, а від надії. Зоряна теж зрозуміла. І міцно заплющила очі.

— Остап... - ледь чутно прошепотіла вона.

А зовні Віталій уже дивився на темний вхід до ангару. На будівлю, яка відділяла його від Ангеліни. Лише кілька стін. Кілька дверей та кілька хвилин.

— Тримайся, Ангеле. - тихо сказав він.

І рушив уперед разом з іншими. Бо тепер дороги назад уже не існувало.