Там, де тримають Ангела і Зірочку

Голова боліла. У роті пересохло, Ангеліна повільно підняла голову й озирнулася навколо.

Старе приміщення. Бетонні стіни. Єдина лампа під стелею. Холод і  запах сирості. Поруч сиділа Зоряна. Зв'язана так само, як і вона. І саме це хвилювало Ангеліну найбільше. Не власний страх. Не небезпека. А Зоряна.

— Зоряно...-тихо покликала вона.

Дівчина одразу повернула голову. Очі були червоні від сліз. Але вже не такі перелякані, як раніше.

— Що?

— Ти як?

Зоряна спробувала усміхнутися.

— Жива.

— Це вже добре.

— Ангеліно...

— Що?

— Мені страшно.

І від цієї чесності у Ангеліни стиснулося серце.

Вона посунулася настільки близько, наскільки дозволяли мотузки. І торкнулася плечем плеча подруги.

— Мені теж. - зізналася тихо. — Але нас знайдуть.

— Думаєш?

— Я впевнена.

Перед очима одразу виник образ Віталія. Його серйозний погляд. Широкі плечі. Спокійний голос. Відчуття безпеки поруч. Вона знала, що він шукає, вже шукає. І не зупиниться.

— А Остап? - раптом запитала Зоряна.

І Ангеліна ледь усміхнулася.

— Ти зараз про себе хвилюватися маєш.

Зоряна почервоніла навіть у такій ситуації.

— Просто...

— Він теж шукає.

— Думаєш?

— Зоряно.

Ангеліна подивилася на неї.

— Ти бачила його очі?

Дівчина мовчки кивнула.

— Отож.

На кілька хвилин запанувала тиша. Потім двері різко відчинилися. Обидві здригнулися. До приміщення зайшли двоє охоронців. Ті самі бугаї з відео. Один із них поставив пляшку води на підлогу. І пакет із їжею.

— Їжте. - грубо кинув він.

Ангеліна одразу напружилася.

— Навіщо ми вам?

Чоловік лише посміхнувся. Неприємно.

— Не наша справа.

— Хто вас найняв?

— Забагато питань.

Другий мовчав.

Але коли його погляд ковзнув по Зоряні, Ангеліна миттєво відчула небезпеку. І одразу пересунулася трохи вперед. Наче намагалася закрити подругу собою. Чоловік помітив це. І криво усміхнувся.

— Хоробра.

— Відчепіться від неї. - спокійно відповіла Ангеліна.

На диво, чоловік нічого не сказав. Лише фиркнув і вийшов. Разом із напарником. Двері знову зачинилися. Зоряна подивилася на подругу.

— Ти що робиш?

— Захищаю тебе.

— Ангеліно...

— Тихо.

— Ти сама налякана.

— Дуже. - чесно відповіла вона. — Але ти моя подруга.

І Зоряна раптом заплакала. Тихо. Беззвучно. Не від страху. Від того, що хтось назвав її подругою. І справді був готовий прикривати навіть тут. Ангеліна присунулася ближче. Наскільки могла.

— Ми виберемося.

— Звідки така впевненість?

— Бо за нами йдуть два вперті чоловіки.

Зоряна ледь усміхнулася.

— Дуже вперті.

— Особливо твій.

— Ангеліно...

— Що?

— А твій не кращий.

Вони вперше за весь цей час засміялися. Тихо. Ледь чутно. Але засміялися. І саме в цей момент за десятки кілометрів від них Віталій дивився на карту міста. Шукаючи будь-яку зачіпку. Будь-який слід. Будь-який шанс. Бо він дав собі слово. І Ангеліні. І Зоряні. Хоч вони цього навіть не чули. Він поверне їх додому. Обох. Живими. За будь-яку ціну.