Повідомлення

У кабінеті Ростислава панувала напружена тиша. Минуло трохи більше години від викрадення. Години, яка здалася всім вічністю. Телефони не замовкали. Охорона працювала. Поліція перевіряла камери. Люди Ростислава прочісували місто. Але результатів поки не було.

Віталій стояв біля вікна.

Нерухомо.

Лише стиснуті кулаки видавали його справжній стан.

Остап сидів у кріслі, дивлячись в одну точку.

У голові постійно крутилися слова:

"Я залишив їх самих."

І щоразу від цього ставало тільки гірше.

Раптом телефон Ростислава завібрував.

Усі троє одночасно повернули голови.

Невідомий номер.

Відеофайл.

Ніхто навіть не дихав.

Ростислав відкрив повідомлення.

І одразу ввімкнув відео.

На екрані з'явилося темне приміщення. Склад. Або підвал. Важко було зрозуміти. Світла майже не було,а потім камера змістилася. І всі троє завмерли.

Ангеліна, Зоряна. Обидві сиділи на стільцях. Із зв'язаними руками. Налякані, втомлені, але живі. Слава Богу. Живі. Остап підскочив із місця.

— Зоряна... - його голос зірвався.

На екрані сестра Віталія намагалася триматися. Але в очах стояли сльози. Поруч із нею сиділа Ангеліна. Бліда. Розпатлана. Зі слідами мотузки на зап'ястях. Але навіть зараз намагалася підтримувати подругу. За їхніми спинами стояли двоє величезних чоловіків. Справжні бугаї - похмурі, озброєні. І явно готові до будь-яких проблем. Потім у кадр увійшов ще хтось. Обличчя приховувала маска. Голос теж був змінений.

— Якщо хочете побачити своїх дівчат живими...

Запала тиша.

— Не грайтеся в героїв.

Ростислав дивився на екран так, ніби хотів пропалити його поглядом.

— Ми зв'яжемося з вами. - сказав чоловік. — А поки насолоджуйтеся тим, що вони ще дихають.

Відео обірвалося. У кабінеті стало так тихо, що було чути роботу кондиціонера. Ніхто не рухався.

Ніхто не говорив. Першим озвався Остап.

— Вони плакали...- його голос був ледь чутний.

— Господи... - Ростислав мовчки поклав телефон на стіл.

Дуже обережно. Наче боявся розчавити його. А потім повільно підняв голову. І Остап зрозумів: батько зараз у люті.

Такій люті, яку неможливо описати словами. Але найбільше його налякав Віталій. Бо той взагалі нічого не сказав. Жодного слова. Жодної емоції. Жодного руху. Лише дивився на темний екран.

— Віталію...- тихо покликав Остап.

Той не відповів.

— Віталію.

Повторив Ростислав.

Богатиренко повільно повернув голову. І в його очах було щось таке, від чого навіть дорослим чоловікам стало не по собі. Не страх. Не паніка. Не відчай. Щось набагато небезпечніше.

— Вони налякали Ангела - тихо сказав він. — І мою сестру.

Потім подивився на двох чоловіків.

— Я знайду їх. - спокійно говорив він.

Моторошно спокійно.

— І коли знайду... - він не договорив.

Бо й так було зрозуміло.

Ростислав важко видихнув.

— Спочатку повернемо дівчат.

— Повернемо. - кивнув Віталій. — А потім...

У його голосі прозвучала така холодна впевненість, що Остапу стало моторошно.

— Потім вони пошкодують, що взагалі народилися.

І вперше за весь вечір ніхто не став із ним сперечатися.